Глава 1

Хлопчик плакав голосно, з надривом. Він стояв такий маленький і безпорадний посеред величезного, залитого яскравим світлом торгового центру, що у Саші мимоволі стиснулося серце — вона абсолютно не могла терпіти дитячий плач. Варто було їй побачити чергову ревушку, що розмазувала по щоках гіркі сльози, вона готова була відразу кидатися втішати маля, зупиняли лише грізні обличчя мамаш, які височіли поряд з дитиною.

Ось і зараз Олександрі зразу ж захотілося підбігти і втішити малюка, але вона стрималась. Там і так зібрався цілий натовп, обступили дитину, зараз ще прийде охорона, знайдуться батьки загубленої дитини і все закінчиться добре. Не сам же він прийшов в торговий центр! Але всередині тихенько дряпало і нило, не даючи спокійно пройти повз. Дашка така ж, он вже сопе, поглядає жалісливо то на матір, то на малюка.

— Мамо, а чому хлопчик плаче?

— Напевно загубився, Дашуню, — потягнула дочку за собою, але тут задзвонив мобільний, і Саша випустила руку дочки.

А коли схаменулася, Дашка вже щось втовкмачувала хлопчикові і трясла перед ним своїм колись білосніжним іграшковим кошеням. Хлопчик дивився на Дашу, як зачарований, Сашка зітхнула і попрямувала до них. Маленький, років три, світленький і сіроокий, світлячок... вона мимоволі посміхнулася, дивлячись, як той тре очі кулачком, а потім обома руками хапається за кошеня.

Підійшла до дітей і присіла біля нового приятеля дочки.

— Ми викликали поліцію — повідомила їй дама з губами, що займали мало не третину обличчя, Саша поглянула на них і внутрішньо здригнулася. — Ваша дівчинка молодець, у мене так і не вийшло його заспокоїти.

«Не дивно. Тут і дорослий заплаче». Олександра навісила безтурботну посмішку і повернулася до хлопчика.

— Тебе як звуть?

— Ілля.

— Ілюшко, ти тут з мамою?

Малюк мотнув головою, знову почав підозріло схлипувати, і Сашка подумки себе вилаяла. Знайшла про що питати!

— Де ти сьогодні був, розкажи, чим займався? — вона погладила світлу голівку, гострі плечики, і жалість знову затопила до самих країв. Несподівано для себе вона обійняла Ілюшу, і малюк довірливо до неї потягнувся, притискаючи до грудей обома руками кошеня.

— Цей хлопчик? — почулося зверху. Олександра підняла очі. Над нею нависали двоє охоронців торгового центру і поліцейський. Швидко поліція приїхала! Але поліцейський повівся більш ніж дивно, він присів біля них і відтягнув малюка від Саші.

— Ілюхо! Ти що тут робиш? Де тато?

Ілля завив, відпхав руки незнайомого дядька і знову притулився до Саші.

— Ви знаєте його батьків? — обережно запитала вона, заспокійливо погладжуючи дитину.

— Так, ми знайомі з його батьком, — кивнув поліцейський, беручись гортати телефонну книгу смартфона. Рився недовго і вже через хвилину радісно говорив в трубку:

— Романе! Ну дякувати Богу, тут син твій по «Плазі» один вештається, мене хлопці викликали, ти його з Ніною Андріївною залишав? Дивно... гаразд, розберемося, — далі він слухав невидимого Романа, а потім заговорив вже більш стурбовано. — От халепа. Я тільки на чергування заступив, що ж мені, його у відділення везти? А більше забрати нікому?

Сашка подивилася на малюка, який довірливо тулився до неї, і несподівано запропонувала, помахавши у поліцейського перед очима:

— Давайте я його до себе заберу, ви ж протокол ще не складали? Скажіть цьому Роману, я свій паспорт залишу. А він, як зможе, тоді й забере Ілюшу.

— Чув? — коротка відповідь, і поліцейський згідно кивнув Олександрі. Судячи з його полегшеного зітхання, той самий Роман був не проти. Саша полізла в сумочку за паспортом, але правоохоронець її зупинив.

— Почекайте, я вас відвезу, — знову вслухався в трубку, а потім протягнув телефон Сашці. — Візьміть, він хоче з вами поговорити.

— Добрий день, Романе, відпустіть Ілюшу до мене, не хвилюйтеся, у мене доньці шість років, вони вже подружилися…

— Добрий день, добра феє, — почула вона низький голос з хрипотою, і ледь не впустила телефон. Ноги підкосилися, величезні ескалатори небезпечно закачалися, погрожуючи впасти на неї всією своєю міццю. Саша відчула, що слабшає і схопилася за поліцейського, щоб не впасти. Вона відразу впізнала цей голос, хіба його можна з кимось сплутати? — Ви не уявляєте, що зараз для мене робите. Я в іншому місті, буду ближче до ночі. Ілля гуляв з нянею, але мені тільки що подзвонили з лікарні, її забрала «Швидка», і я в безвихідному становищі. Дякую, що візьмете сина до себе, до речі, я не представився, мене звати Роман. А вас?

«Ей. Мене звати Ей...».

— Олександра, — ледве видавила, все ще чіпляючись за рукав поліцейського.

— Ще раз дякую вам, Олександро, будь ласка, передайте телефон Олегу.

Він все такий же, розмовляє різко, уривчасто, відразу хочеться витягнутися в струнку і взяти під козирок. Чи керівник, чи просто такі погані манери? Отже, Роман…

Олег щось обговорював по телефону з Романом, діти саджали кошеня на перила, потім Роман захотів поговорити з сином. Саша відійшла у бік, намагаючись впоратися з собою, але виходило кепсько. Серце калатало, як божевільне, цікаво, у молодих бувають інфаркти? Думки мчали потоком, кров стукала у вухах, її накривало то гарячою хвилею, то арктичним холодом, і Саша лише по губах зрозуміла, що хоче від неї Олег. Адресу. Він запитує у неї адресу. Ну звичайно, вони ж не знайомі, звідки йому знати, де вона живе?