Розділ 10

Так і не додзвонившись до Стельмаха, вирішую набрати його номер ще раз, але трохи пізніше. Повертаюся в салон, вмикаюся в роботу. Чергове фарбування. Я маю бути зосередженою максимально, але не виходить. Думками я не тут і не зараз. У голові вже майбутня розмова, яка має відбутися з чоловіком. А якщо Лев відмовить чи банально в нього не буде такої нечуваної суми?

Ні, краще не думати про це зараз.

Через три години, коли я відпускаю задоволену клієнтку, знову намагаюся додзвонитися до Стельмаха. І знову невдача. Уже п'ять годин вечора, а в записах у мене сьогодні більше нікого нема. Що ж… можна і з роботи піти раніше.

Попрощавшись із колегами, поспішаю викликати таксі. До прибуття машини залишається десять хвилин, за цей час я встигаю оновити макіяж і навіть трохи підкрутити конусною плойкою пасма, щоби красиво спадали на плечі хвилями. Ні, я не намагаюся прикраситись перед Стельмахом, просто звикла завжди мати добрий вигляд. Тим паче я ж поїду на роботу до Стельмаха, там багато цікавих поглядів мене оцінять. За стільки років я вже звикла бути під прицілом очей співробітників прокуратури, як-не-як дружина прокурора.

Таксі приїжджає вчасно, я забираюся на заднє сидіння та командую водію, куди їхати. По дорозі дзвоню мамі, попереджаю, що можу затриматися, тому є ймовірність, що заберу Соню трохи пізніше.

Через двадцять хвилин розраховуюся з таксистом за поїздку. Перед будівлею прокуратури задираю голову, щоб подивитися на вікна кабінету чоловіка, які виходять на цей бік, де зараз я стою. У вікнах горить світло, значить, Стельмах ще на роботі.

Полегшено видихнувши, пришвидшую крок. На “прохідній” мені видають тимчасову перепустку. Тут все суворо, доки не пред'явиш паспорт, і не скажеш до кого прямуєш – не пропустять, хоча мене вже давно всі співробітники знають в обличчя.

Піднявшись на другий поверх, заходжу до приймальні. Захоплено постукуючи пальцями по клавіатурі, секретар зосереджено дивиться в монітор комп'ютера, мене поки що не помічає. Доводиться дати про себе знати.

– Добрий вечір, Лев Володимирович у себе? – питаю я, звертаючись до секретаря.

Піднявши на мене погляд, секретар доброзичливо посміхається, каже, що начальник на місці, і я можу зайти до нього в кабінет. Почекавши кілька секунд, я знімаю пальто, влаштовую його на руці, зігнутій у лікті. І автоматично торкнувшись пасма, яке впало на обличчя, підходжу до масивних дверей з дерева.

Для пристойності стукаю двічі. Відповіді не надходить, і тоді я тягну ручку дверей на себе.

Відчинивши двері, застигаю на місці. Поглядом обводжу кабінет і завмираю, побачивши Лева за своїм робочим місцем. Він сидить за комп'ютером, вдивляється в монітор, а поруч із Левом, прямо на його робочому столі ледь не сидить дівчина, упершись філейною частиною тіла в стільницю. І теж щось шукає поглядом у моніторі.

Мені вистачає миті, щоб розглянути кожну деталь цієї картини. Нічого непристойного не відбувається, але дівчина перебуває надто близько до мого чоловіка, її нога однозначно торкається Стельмаха. А ще рука закинута на спинку потужного крісла, де сидить Лев. Вона не обіймає його, але ж можна було влаштувати свою “загребущу” лапу в якомусь іншому місці?

Помітивши мене майже відразу, Стельмах відриває погляд від монітора.

– Ася? – його темні брови повзуть угору, він явно не очікував побачити мене у своєму кабінеті.

– Доброго вечора, вибачте… я без запрошення.

Дівчина теж на мене дивиться, тому, очікувано, ми зустрічаємося поглядами. Оцінюючи вона оглядає мене зверху вниз, сканує досконало. Мабуть, вона новенька в прокуратурі, тому що я її теж не впізнаю, бачу вперше в житті.

Молода. І дуже красива. Пекуча брюнетка, звичайно ж, що фарбована. Як колорист – я це добре знаю, а синювато-чорний відтінок зайве тому підтвердження. Дівчина струнка, одягнена у спідницю-олівець та світлу блузку.

Подумки я вдаю: ким може бути ця фарбована брюнетка і приходжу до висновку, що вона – нова помічниця Стельмаха, яка забула в його машині олівець для губ яскраво-червоного кольору. Так, все сходиться. До речі, губи у цій дівчині зухвалі: неприродно великі (мабуть, захоплюється філером), нафарбовані червоною помадою.

"Що, Стельмах, на молоденьких потягнуло?" – волає мій внутрішній голос, але я стримуюсь. Я ж не баба базарна, мої емоції залишаться всередині, ніхто навіть не здогадається, що зараз відчуваю.

– Ну що ти… проходь, – Лев підводиться з крісла і йде мені назустріч.

Тільки встигаю закрити за собою вхідні двері, як Лев опиняється стояти навпроти. Бере в мене пальто, щоб повісити його до шафи.

Дівчина вже встала зі столу і тепер дивиться на нас із чоловіком, явно дивуючись, чому її начальник такий ввічливий з невідомою їй жінкою.

– Ганно, на сьогодні все. Завтра продовжимо, – сухо повідомляє Лев, звертаючись до дівчини.

Кивнувши, дівчина бере зі столу щоденник і поспішає на вихід. Коли вона проходить повз мене, я мимоволі вловлюю запах її токсично-солодких парфумів і морщу ніс. Ніколи не розуміла жінок, які так нав'язливо демонструють свої смаки в парфумерії. Не можна ж силоміць змушувати людей нюхати тебе в радіусі кількох метрів! Це якось навіть непристойно.

Коли за Ганною зачиняються двері та ми зі Стельмахом залишаємося наодинці, Лев змінюється в обличчі, стає усміхненим. А я помічаю, що він гладко поголений і серджуся на нього. Значить, коли ми востаннє займалися сексом, то він був зарослим і колючим як їжачок, а на роботу, так поголеним ходить. Але вголос я своїх претензій не висловлю, звичайно ж. Ми ж розлучаємося, і це Стельмах так вирішив, я нічого не плутаю, так.

– Не буду приховувати, твоя поява у мене на роботі дуже неочікувана. У тебе щось трапилося, Асю?

– Сталося. Я дзвонила тобі кілька разів, але ти не взяв слухавку.

– Дивно, зараз подивлюся, – дивується Лев, прямуючи до свого робочого столу, де лежить мобільний.

За хвилину Лев дивується ще більше, переглянувши журнал дзвінків на своєму мобільному.