Розділ 9

Озброївшись аркушем паперу та кульковою ручкою, Соня зручніше влаштовується за кухонним столом. Буквально п'ять хвилин тому я покликала Матвія до нас додому, оскільки Софія все ж таки виявила бажання познайомитися з рідним батьком.

Матвій почувається ніяково, мені добре видно, який він зараз напружений, як стискає свої пальці під столом. На нервах весь, що не скажеш про дочку. Соня, на диво, виглядає дуже спокійною, навіть трохи лякає її холодність.

– Отже, Ткачук Матвій, приступимо, – починає Софія, а я не стримуюсь, відчитую дочку.

– Соню, що за допит? Ти серйозно маєш намір поставити всі ці запитання, які записала на папері?

– Так. А що тут такого? Я маю знати, хто мій справжній тато, – на слові “справжній” вона гримасує.

– Припини. Дай сюди свої запитання, – хочу забрати цей безглуздий аркуш. Соромно перед Матвієм.

– Все нормально, – зупиняє мене Матвій, – нехай питає, що хоче. Або давайте краще письмово відповім на всі запитання.

– Добре, можна й так, – передавши Матвієві лист із запитаннями та кулькову ручку, Соня уважно дивиться на свого батька. І все ж таки не стримується: — Скажіть прямо, що вам від мене потрібно? Чому ви так сильно хотіли зі мною познайомитись?

Вираз мого обличчя в цей момент – це “рукаобличчя”. Боже мій, і де подібного могла нахапатися другокласниця? Я її цьому не вчила, та й Стельмах також. Хоча донька не раз була у Стельмаха на роботі, можливо, бачила, як поводяться співробітники прокуратури та тепер намагається бути схожою на них. Але це теж навряд, у Стельмаха колектив дуже порядний, подібного собі ніхто не дозволяє.

Не очікувавши зовсім не дитячого питання від маленької дівчинки, Матвій ненадовго перебуває в шоку. А я знизую плечима, коли він переводить погляд на мене і в моїх очах шукає якісь підказки. Я без поняття, що він зараз повинен відповісти своїй дочці, можливо, правду?

– Бо ти моя рідна донька. Я хочу піклуватись про тебе, бачити, як ти ростеш, – трохи запізно відповідає Матвій, а Соня все не вгамовується.

– Але навіщо? Хіба ви не маєте інших дітей? Вам більше нема про кого піклуватися? – І знову прямолінійне питання Соні заводить у глухий кут двох дорослих.

Ем-м… Тепер у ступорі я. Це зовсім не те, на що ми всі очікували від Софії. Всупереч своєму ніжному віку, донька влаштувала справжній допит, змусила почервоніти своїх батьків як школярів. Я думала, мала розплачеться і злякається, але ні. Вона рішуче налаштована.

– У мене немає інших дітей, Соню. У мене, окрім тебе, у цьому житті більше нікого нема, – з погано приховуваним сумом у голосі відповідає Матвій і Соня трохи губиться, не очікувавши почути подібного.

– Що зовсім нікого?

– Зовсім, – натягнуто посміхається Матвій.

– Ну гаразд, я повірю. Але я одразу маю сказати, що жити з нами ти не будеш, – знову прямолінійність Софії вражає наповал.

– Соня! – намагаюся приструнити доньку. Соромно дуже, навіть боюся уявити, що тепер подумає Матвій. Напевно, вважатиме, що це я налаштувала дочку проти нього, але це насправді не так.

– Що "Соня"? Мамо, ти мене завжди вчила говорити лише правду. Ось я й кажу правду. Жити із Ткачуком Матвієм я не хочу. До того ж у тебе, мамо, є чоловік. І він скоро нас із тобою забере додому. Ми знову будемо однією сім'єю.

Втративши дар мови на якусь мить, я все ж таки знаходжу в собі сили попросити вибачення у Матвія і вивести Соню з кухні. Опинившись із дочкою в залі, зачиняю за нами двері, щоб Матвій нічого не міг почути.

– Соню, ти поводишся огидно. Не треба показувати свою неприязнь рідному батькові саме в такий спосіб.

– Який такий спосіб? – Сперечається зі мною.

– Соню, не змушуй мене бути строгою мамою. Ти все чудово розумієш. Будь ласка, будь стриманою. Я розумію, що ти ні в чому не винна. До того ж ти відчуваєш себе обманутою, але твій рідний тато точно не заслужив на таке ставлення. Будь ласка, дай йому шанс стати тобі ближчим.

– Але в мене вже є тато і його звуть Лев. А це якийсь чужий дядько. Чому я маю йому давати шанс? Нехай народить собі іншу доньку та грається з нею, а я не іграшка. Зі мною так не треба, мамо.

Зітхаю. І сказати багато чого потрібно, а говорити нема чого. Соня має рацію. І Матвій також. Винувата тут тільки я. І через мою помилку ми втрьох опинилися у такій жахливій ситуації, де здається, що немає виходу.

– Сонечку, ну, будь ласка, заради мене. Будь ввічливою, я багато не прошу.

– А він не буде з нами жити? Ти його не приведеш до нас додому замість мого тата? – “замість мого тата” – звучить дуже боляче, вкотре б'є мені в саме серце на розмах.

– Не буде. Не хвилюйся.

– Мамо, ти мені обіцяєш?

– Обіцяю.

– Я хочу, щоб повернувся тато Лев. Я люблю його, мамо, і сумую за ним.

– Знаю, крихітко.

"Я теж його люблю. І теж сумую”, – промовляю подумки, відчуваючи, як у куточках очей збираються сльози.

***

– Дякую, що познайомила з дочкою, – дякує Матвій, коли я проводжаю його до вхідних дверей.

– Вибач, що так сталося. Я не думала, що Софія покаже себе у всій красі.

– Та все нормально, – посміхається Матвій. – Вона донька свого батька. Справжній боєць. І нападала, і боронилася.

Зітхаю. Як би мені хотілося, щоб Софія не переживала цей складний для дитячої психіки момент. Але попри всі мої побоювання, знайомство не виявилося катастрофою. Так, Соня образилася на цілий світ і випустила кігтики назовні, але все ж таки сприйняла новину про рідного батька набагато легше, ніж я собі це уявляла.

– Коли наступного разу побачимось? – Запитує з надією в голосі Матвій. – Може, в кіно разом сходимо чи на ковзанку?

– Не знаю, не квап нас, будь ласка.

– Добре, я знову зачекаю. Адже мені не звикати, так, Асю? – підморгує, натякаючи на минуле, а мені зовсім про те минуле говорити не хочеться. Не той настрій, щоб колупати старі рани на серці.