Розділ 5

– Що? – Схрестивши руки на грудях, займаю попереджувальну позу.

– Нічого. Іди давай, – наблизившись упритул, командує Стельмах.

– Куди йти?

– Вперед.

Ступор. У сенсі "йти вперед"?

Обводжу поглядом танцмайданчик. Все ще не розумію, як Ірці вдалося вмовити мене розважитися у цей вечір. Ха! У мене навіть розважатися, як у нормальних людей не виходить. Без п'яти хвилин година, як вибралася в люди, так уже встигла зловити пригоди на свою п'яту точку. І якби ж не Стельмах, то пригоди продовжились. Звичайно ж, я не горю бажанням відчувати ці самі пригоди, куди комфортніше і звичніше проводити час вдома разом із дочкою. Але так не може тривати вічно, відтепер я майже вільна жінка, можу собі дозволити активний пошук особистого щастя, а чому б і ні.

Поки я стою на танцмайданчику як укопана, Стельмах явно не збирається довго чекати. Безцеремонно схопивши мене за зап'ястя, розгонистим кроком йде по танцмайданчику. Ледве встигаю за ним, мало не біжу слідом, як собачка на повідку.

– Попрощайся зі своїми подругами. Ми їдемо вже, – командує Лев.

– Ще чого, – спалахую від обурення.

– Ася! – дивиться важким поглядом спідлоба, навіть сперечатися страшно, коли він злий. Його ім'я йому підходить в цей момент ідеально. Лев і в Африці лев, цар звірів, як то кажуть.

– Ну що Ася? – А я здаватися не збираюся. Скажіть, будь ласка, з якого такого переляку я маю слухатися цього не царя звірів? Взагалі-то, ми ось-ось розлучимося, я навіть прізвище дівоче поверну з цієї нагоди, щоб єдиним нагадуванням про наш з Левом невдалий шлюб залишилося лише свідоцтво про розлучення.

– Не змушуй мене переходити на грубість.

Уф-ф. Це він зараз при всіх вимовляє, ну в сенсі, у присутності моєї молодшої сестри та її подруг. А вони сидять за столом і як під час політичних батлів двох опонентів лише встигають погляд перемикати та шиєю повертати.

Спалахнувши обуренням, підхоплюю з дивана свою сумку, вішаю на плече. Треба попрощатися з дівчатами, сказати їм щось наостанок, мовляв, рада знайомству і якось зустрінемося ще, але я така зла зараз, що боюся сказати щось не те.

– До побачення, дівчатка, – ось і все, на що мене вистачає в цю мить.

Круто розвернувшись, йду геть. Навіть не дочекавшись, що скажуть у відповідь мої супутниці на зіпсований Стельмахом вечір. Втім, я сама винна, що Лев все зіпсував. Ось якого дідька я йому написала? Виходить, першою зачепила, а його й просити навіть не довелося, за власним бажанням приїхав до клубу. Це він про мене так непокоїться, угу. Швидше за все, по старій пам'яті діє або боїться, що поки ми офіційно ще одружені, я зганьблю його прізвище. Все-таки Стельмах таку посаду обіймає – прокурор, тут судити можуть довго і нудно. А мені не з чуток відомо, як Стельмах дорожить своєю майже бездоганною репутацією.

У гардеробній одягаю пальто, відчуваю, як у цей момент мені спину палить між лопаток важким поглядом. Це Стельмах буравить дірку своїми карими очима, мені навіть обертатися не потрібно, щоб у цьому переконатися.

Опинившись на вулиці, йду у протилежний від Стельмаха бік. Можливо, мені якимось дивом пощастить, і я зумію зловити попутку. Але я ж невдачлива, скільки себе пам'ятаю, та й Стельмах надто швидко перебирає ногами порівняно зі мною. Наздоганяє мене за лічені секунди. Схопивши за руку трохи вище ліктя до болю, тягне назад. Вкарбовуюсь у його груди спиною.

А він на вухо мало не гарчить:

– Ти куди зібралася?

– Додому.

– До машини йди та не сперечайся.

Ем-м... адже я не збиралася сперечатися, просто за наївністю вважала, що реально зможу втекти, але я ж невдачлива як би.

Схиливши голову, йду поряд зі Стельмахом. Ще б я поруч не йшла, коли його гаряча рука, що ледве не обпалює, міцно тримає мене за руку. Наші пальці переплетені у замок. Гм… дивно, але я, здається, відчуваю обручку на безіменному пальці у Стельмаха. Чому досі не зняв її?

– Все. Далі я сама, – блокую спробу Стельмаха запхати мене в салон своєї машини насильно.

– Тільки спробуй не сісти.

Закочую очі. Ну який він нудний зараз, і як я жила з цією людиною стільки років, та ще примудрилася закохатися в кінцевому результаті?

Забравшись на сидіння, мовчки пристібаюсь ременем безпеки. Не хочу розмовляти з колишнім чоловіком, але не виходить. Мене просто розпирає цікавість.

– А як там мої квіточки поживають? Ти їх поливаєш?

– Вони давно засохли.

– Чому я дізнаюся про це лише зараз? – я на взводі. – Ти що не міг мені зателефонувати та сказати, щоб я їх забрала, якщо тобі до цього немає жодного діла?

– Висловилася? – Без агресії запитує.

Мовчу. За квіти прикро, я їх стільки років вирощувала, дбала як про рідних дітей: пересаджувала завжди вчасно, удобрювала та поливала. А Стельмах зіпсував усе за якийсь місяць із хвостиком.

Помітивши, що на перехресті “Туарег” повертає у протилежний від моєї квартири бік, починаю панікувати.

– Чому на перехресті ти повернув ліворуч? Мій дім в іншому боці, ти ж знаєш це, Леве!

Мовчить. Бачу, як посміхається нахабно, але спеціально не відповідає, щоб вкотре мене подратувати.

– Леве, ау… Ти ж чув, що я щойно спитала. Досить морозитися. Куди ти мене везеш?

– Додому везу. Там, де ми жили однією сім'єю.

– Навіщо?

– Забереш свої квіточки.

– Так вони ж усі засохли.

– Ну, отже, забереш те, що від них залишилося.

– Горщики, чи що? – не вгамовуюсь я.

– Ах, Асю, – зітхає, – помовчи хоч трохи. Краще послухай музику.

І щоб більше мене не слухати, Стельмах включає якусь радіостанцію на автомагнітолі.

***

Наївно вважати, що коли мужик, нехай поки що й законний чоловік, везе тебе до себе додому, то робить це виключно з безкорисливих спонукань. А я ні, щоб опиратися цьому і показати свою гордість, слухняно сиджу праворуч від Стельмаха, та ще й мовчу, бо він про це попросив.