Розділ 4

– Досі не можу повірити, що тобі вдалося мене вмовити прийти сюди, – наблизившись упритул, кажу Ірі, намагаючись перекричати гучну музику.

– Ну погодься ж, круто вийшло? – Усміхнувшись, молодша сестра наближає келих з коктейлем до мого келиха, щоб через мить почулося тихе "Дзинь". – За нас!

– За нас! – Відсалютувавши келихом, жадібно ковтаю солодкий коктейль, вже далеко не перший за цей вечір.

Після телефонної розмови, яка відбулась цього ранку, як я і передбачала раніше, Іра від мене не відчепилась. Не знаю, можливо річ у тому, що сестра дуже про мене турбується, адже не з чуток знає, що таке розлучення. А можливо, мама постаралася, попросила молодшу сестру розважити мене. Неважливо, як там було насправді, але Іра таки свого досягла. Ми зустрілися ввечері в кафе, а через півтори години, коли зрозуміли, що кафе – це надто спокійно та нудно, рвонули до нічного клубу, одного з найпафосніших у нашому місті.

– Ідемо танцювати, – Іра тягне мене за руку, але я хитаю головою.

– Ой ні. Я поки що не готова.

– Та ну тебе. Нудна, як монашка на пенсії, – показавши мені язика, їй-богу, як дитина, Іра все-таки йде на танцмайданчик з однією зі своїх подруг, з якою ми разом прийшли до клубу цього вечора.

Повернувшись до другої подруги сестри, здається, Маші, кричу дівчині:

– Тобі не здається, що тут надто галасливо та спекотно?

– Та ні, все як завжди, – усміхається дівчина.

Ну так, все як завжди, але не для мене. Я в нічному клубі лише втретє чи вчетверте за все своє життя. Якось усі ці тусовки пройшли повз мене, та й не подобалися мені вони особливо, скільки себе пам'ятаю. Поки мої ровесниці гасили по клубах та дискотеках, я гризла граніт науки, навчаючись на історичному факультеті. З дитинства люблю історію, але якось не склалося у нас із нею. Відпрацювавши після закінчення університету у школі цілий рік, я швидко розчарувалася у цій професії. Пішла на курси перукаря, опанувала колористику і ще жодного разу в житті не пошкодувала, що змінила свій курс.

– Я вийду надвір. Щось тут дуже душно, – попередивши Машу, або як там звуть подругу сестри, покидаю наш столик.

У гардеробній кімнаті беру своє пальто, одягаю його, стоячи навпроти величезного дзеркала на весь зріст. М-да... Обличчя палає червоною фарбою, погляд туманний, а в голові бог зна що коїться. Давно я не пам'ятаю себе у такому стані. Зазвичай обмежуюсь одним, максимум – двома келихами ігристого напою, а сьогодні прямо розійшлася не на жарт.

Опинившись на вулиці, жадібно ковтаю повітря. Гелікоптери в моїй голові тільки набирають висоту. І чому я не поїла перед гулянкою, а вливала в себе коктейлі на порожній шлунок? Вночі однозначно мені все відгукнеться: обійнявшись з білим "другом" просиджу до самого ранку, а завтра страждатиму від хворої голови.

“Ах, Асю. Річ у тому, що ти справді втомилася морально. Ну, випила трохи зайвого. Коли-не-коли можна”, – заспокоює внутрішній голос.

Скориставшись тишею, що панує в порівнянні з нічним клубом, дзвоню мамі на мобільний. Хочу дізнатися, як у них із Сонею справи. У мами сьогодні вдома філія дитячого садка: обидві онуки в гостях, Соня та Даша. Мама відповідає практично відразу, заспокоює, що у них все добре, скоро збираються лягати спати. Полегшено видихнувши, прощаюсь із мамою. Завтра встану раніше і поїду до них, без Соні почуваюся нестерпно самотньою.

Чорт смикає написати Стельмаху. Можна подумати, мені цілого дня було мало, але алкоголь робить свою справу, так би мовити, п'яному і море по коліна. Не те щоб я була сильно п'яною, але розуміти тверезо вже перестала, інакше навіщо зараз барабаню пальцями по екрану телефону?

“Ваша щедрість, пане Леве, не знає меж. Але надхмарна сума – явно перебір, хоч я й вражена. Прийшли номер картки, я поверну гроші”, – пишу, видаляю, знову пишу. Рядки стрибають перед очима, по-любому написала з помилками, та й т-9 шуткує.

Замість повідомлення у відповідь Стельмах воліє передзвонити. Бачу його фотку на екрані телефону та відчуваю, як серце стрибає вниз. Подолавши напад паніки, все-таки приймаю виклик.

– Асю, що за дурниці ти зараз мені написала? – голос Стельмаха звучить спокійно, втім, що ще чекати від людини-айсберга..

– Чому одразу дурниці? Я ж попереджала, що мені не потрібно надсилати гроші на карту. Тепер це не твоя турбота, Стельмаху.

– Я сам вирішуватиму, що моя турбота, а що ні, – відрізає чоловік холодним тоном, який не терпить заперечень, а потім якось різко переключається на іншу тему: – Як там Соня? Чим зараз займається?

– Все добре у Соні, скоро бабуся їх укладатиме спати.

– Їх? Бабуся? Ви зараз у мами?

– Ем… Ні, – Господи, ну чому я така балакуча, коли трохи вип'ю зайвого. – Не ви, а Соня з Дашею зараз у моєї мами.

На тому кінці дроту звисає невелика пауза. Але Стельмах швидко повертає ініціативу в розмові.

– А ти де зараз, Асю?

– А Ася зараз гуляє, – ага, так я тобі й зізналася. Раптом ще припрешся, тільки класний вечір зіпсуєш. Гаразд, нехай не зовсім вечір класний, але ти його все одно з легкістю можеш зіпсувати.

– Де? – Вимовляє наполегливо.

“Мовчи, дурненька. Він же зараз припреться! Чи ти хочеш, щоби приїхав?”,– не вгамовується той самий внутрішній голос, щоб його…

– Іра покликала погуляти. Ми в нічному клубі, – все-таки відповідаю, але поки що не уточнюю назву клубу, де зараз знаходимось.

– Адресу назви.

– Ще чого! Може тобі ще й пін-код від банківської картки сказати? Втім, це тобі ні до чого, ти сам цю карту регулярно поповнюєш.

Ну, що я зараз несу? Краще поклала б слухавку і вимкнула телефон, щоб не додзвонився. Але насправді мені цього не хочеться. Нехай ще трохи поговорить зі мною, біситься від невідомості. Я хоч цієї миті перестану відчувати свою гидку до блювотного рефлексу самотність.

– Асю, я хвилююся. Просто скажи, де ви зараз знаходитесь, – проігнорувавши мою шпильку, продовжує Стельмах. А в мене таке тепло на душі стає. Ну ось, турбується, хвилюється. Значить, у нього теж не все перегоріло, як і в мене.