Розділ 3

– Дійсно, він милий хом'як? Дивись, який смішний. Напхав насіння за щічки й тепер не може залізти у свій будиночок. Ось дурень, – хихикнув, Соня притискається плечем до Стельмаха, а Лев обіймає її однією рукою, і губами торкається темної маківки.

Я стою у дверях, спостерігаю за спілкуванням батька та дочки. Відчуваю, як серце кров'ю обливається. Невже всередині у Лева нічого не відгукується? Така мила сцена не повинна залишити байдужим навіть холодного, як айсберг Стельмаха.

Прокашлявшись, даю знати про свою присутність.

– У мене все готове. Ідіть до столу, – вимовляю втомленим після важкого дня голосом, дочка з чоловіком на мене обертаються.

– Ідемо, кицюня. Спробуємо, що там мама приготувала, – фраза Стельмаха влітає в серце на розмах.

Перед очима немов пелена з'являється, накриває почуттям дежавю, колись я вже чула цю репліку дослівно. Тільки тоді все було інакше. Будинок. Сім'я. Ні, то все було ілюзією, а справжнє життя – зараз, де ми зі Стельмахом без п'яти хвилин чужі один одному люди.

У кухні за столом я не вимовляю жодного слова, лише іноді поглядаю на Лева та Соню. Голодні. Особливо Стельмах голодний, з таким апетитом їсть звичайну смажену курку та макарони, що мені стає трохи шкода його. Бідолаха. Швидше за все, харчується всухом'ятку, у кращому разі – у прокурорському кафе. Ну нічого, святе місце порожнім не буває, як то кажуть. Знайдеться якась хитра дамочка і швидко закохає в себе Лева, дитина йому народить, щоб назавжди до себе прив'язати. Сподіваюся, Стельмах буде щасливим. Ні, насправді мені не хочеться, щоб він одружився і щоб все за класикою, де будинок сповнений діточок і запах яблучного пирога на святковому столі. Я егоїстична, не боюся собі в цьому зізнатися, але хочу, щоб Стельмах більше ніколи не одружився. Не зможу витримати його щастя.

Закінчивши вечеряти першою, встаю з-за столу, щоб увімкнути електричний чайник. Поки кладу пакетики з чаєм у чашки, згадую про розмову з Інгою. Дивно, але я навіть не спитала суму, яку Інга хоче отримати за продаж салону краси. Та й сама ще не встигла подумати: а чи треба мені брати на себе таку відповідальність і купувати бізнес, нехай дуже успішний. Я досить непогано заробляю, клієнтів, як і помітила Інга, у мене вистачає, щоденник забитий записами на місяць уперед. Але від можливості ще більше заробляти навряд чи варто відмовлятися, адже так?

Від думок починає боліти голова. Або ж це просто день був важким, адже я морально втомилася, почуваюся вичавленим лимоном.

– Коли закінчите вечеряти, залиште все на столі. Я потім приберу.

– Ти захворіла, Асю? – хвилюється Стельмах, помітивши, як я розтираю пальцями скроні.

– Ні, щось голова розболілася. Піду полежу.

Виходжу із кухні. У домашній аптечці знаходжу знеболювальну таблетку, приймаю ліки та влаштовуюся на дивані в залі. На телевізорі показують якусь нісенітницю, до ладу не вдаюся в суть, просто клацаю пультом, щоби якось відволіктися від думок. Осінь цього року видалася важкою, я навіть сказала б, доленосною. Через вісім років у місто повернувся чоловік із минулого і зруйнував мою сім’ю.

“Ні, Асю. Матвій нічого не руйнував, руйнують – коли є що руйнувати. А у вас зі Стельмахом і так все йшло до розлучення. Пам'ятаєш восьму річницю вашого весілля? Він же забув про неї, а ти так готувалася того дня, чекала на нього після роботи: романтична вечеря, гарна сукня і сексуальна білизна. Не прийшов, навіть свічки на святковому столі не встигла запалити”, – наполегливо нагадує внутрішній голос.

Відчуваючи, як повіки стають важкими, провалююсь у сон. Наче здалеку чую, як Стельмах каже Соні, щоб вона не будила маму і дала поспати.

Прокинувшись, не відразу розумію, де перебуваю. Телевізор вимкнено, в кімнаті темно. Відкинувши ковдру вбік, встаю з дивана та йду до дитячої спальні. Тихо відчиняю двері. У кімнаті горить нічник, тому мені добре видно, як на ліжку туляться Соня та Лев. Соня лежить під стінкою, а Стельмах – з краю, зігнувши ноги в колінах. І як тільки помістились?

– Леве, – кличу чоловіка, але він не прокидається і тоді я ледве торкаюся рукою до його плеча. – Леве, прокидайся.

Відреагувавши, Стельмах розплющує очі, і мить дивиться на мене якимось порожнім поглядом.

– Ідемо, я в залі постелимо для тебе. Тут же незручно, – пропоную я, а Лев дивиться на циферблат свого наручного годинника і головою хитає.

– Додому поїду, – підвівшись з ліжка, поправляє ковдру, що сповзає з плеча дочки, вкриває з усією турботою.

Проводжаю Лева. У коридорі, поки Стельмах взувається, я стою трохи віддалік, стіну підпираю плечем. Дивлюся на чоловіка, відчуваючи, як накриває хвилею смутку. Нічого не можу з собою вдіяти, тягне до нього магнітом. Хочеться підійти зараз, міцно обійняти його за плечі, голову покласти йому на груди та сказати, щоб нікуди не йшов. Ніколи більше не залишав нас із дочкою!

Але я мовчу, бо всі важливі слова вже сказані. Навряд чи тепер можна щось змінити. Лев ніколи мене не любив, а я, виявляється, любила... і досі люблю. Це кохання не схоже на ті перші почуття, коли метелики пурхають у животі, а серце готове вистрибнути з грудей. Доросле кохання інше. Це зовсім інший рівень, якийсь міцний, споріднений зв'язок – не по крові, а ніби душі рідні одна одній. Ти розумієш людину без слів, піклуєшся про її комфорт, радієш її перемогам і співпереживаєш невдачам. Доросла любов – це як кисень, не замислюючись, дихаєш почуттям. Це все вже безумовно, десь на підкірці закріплено.

– Спасибі за вечерю, все було дуже смачно, — каже Стельмах. Видно, що йти не хоче, ніби бореться із самим собою.

– Рада, що тобі сподобалося.

– Асю, вже пізно для розмов, але я давно хотів спитати. Як справи з Матвієм? Я так зрозумів, він із Сонею ще не познайомився.

– Не познайомився.

– Чому?

– Бо Соня ще не готова відпустити тебе, – говорю те, що думаю.

Мої слова чіпляють Стельмаха за живе, він швидко змінюється в обличчі. Погляд стає важким, сповнений смутком і чимось ще. Цікаво, а він хоч раз пошкодував, що все закінчилося ось так? Адже в його силах було не допустити ситуацію, яка склалася. Він міг боротися за нас із дочкою, але відійшов убік, бо почував себе винним перед найкращим другом. А я теж винна, так. Ми вдвох зі Стельмахом мали нести солідарну відповідальність, але вийшло так, що відповідальність за наші помилки несе маленька дівчинка, хоча сама ще цього не розуміє.