Розділ 2

Попередньо постукавши, відчиняю двері та заглядаю в отвір, що утворився. Інга відриває погляд від ноутбука, переводить його на мене.

– Не зайнята? – питаю я.

– Заходь, – усміхається Інга.

У кабінеті Інги пахне свіжозвареною кавою з корицею, люблю цей запах, він завжди підіймає настрій і навіть трохи підбадьорює.

– Каву будеш?

– Буду, – як завжди, не відмовляюсь.

Поки Інга розливає в чашки каву, я розглядаю картини, що висять на стіні. З'явилося щось новеньке, цікаве. Підходжу до стіни, щоб уважно розглянути новинки.

– Подобається? – долинає зі спини, і я обертаюся. За кілька метрів від мене стоїть Інга, тримаючи в руках чашки з кавою.

– Подобається. Гарні, – киваю у бік картин. – Весь час хотіла в тебе спитати, де ти їх замовляєш? Десь в інтернеті купуєш чи…

– Один талановитий художник є. Малює на замовлення. Можу надати контакти, якщо тобі цікаво.

– Звичайно, давно хотіла якийсь натюрморт у кухню, – підморгую.

Сідаємо за стіл. Поки я охоплюю обома руками чашку з гарячою кавою, Інга загадково посміхається, дивлячись у мій бік.

– Я давно за тобою спостерігаю, Асю, – починає розмову Інга, а я вже думками прокручую всі моменти, які можу згадати за два роки, що працюю в салоні краси. Невже я десь встигла накосячити та зараз мене ткнуть мордою як кошеня, яке нашкодило? – Ти дуже талановитий колорист. У тебе всі такі роботи шикарні, клієнти задоволені й що головне – завжди повертаються. А дівчатка кажуть, у тебе запис майже на місяць вперед розписано.

– Є таке.

– Не скромничай. Ти дуже популярна та успішна, – хвалить Інга, викликаючи в мені легке збентеження та бонусом – червоний рум'янець на щоках. – Видно, що ти любиш свою роботу, просто живеш нею. Ось тому мій вибір припав на тебе.

– Вибір?

– Так. Зараз розповім, – зробивши глибокий вдих, Інга збирається з духом. Поки що мені незрозуміло, про що зараз йтиметься, але вже видно, що розмова серйозна. – Я за кордон їду, Ась. На постійне проживання хочу. Продаю всю нерухомість, машину та салон краси, як ти зрозуміла.

– Ем-м… – не знаю, що сказати. – Новина приголомшлива.

– Угу, з дівчат у салоні поки що ніхто не знає. Ти перша, кому я говорю про це, – напевно, мені повинно бути втішно, що я перша дізнаюся про новину, але поки що в мене сум'яття. – Я хочу запропонувати тобі купити салон краси. Знаю, з тобою він не занепаде, а тільки розквітатиме. Для мене дуже важливо, щоб салон жив, розвивався. Він – моє дітище, як маленька дитина, яку я створила. А в тобі я певна, Асю. Ти потягнеш.

– Ем-м… Не знаю, що сказати. Я зараз у шоку, Інго.

– Розумію. Такі пропозиції щодня не надходять. Тому я не прошу твоєї відповіді прямо зараз. Подумай, але недовго. Дай мені, будь ласка, відповідь упродовж тижня.

– Добре. Я подумаю, – ховаю сум'яття за доброзичливою усмішкою.

Розмова про покупку салону краси більше не продовжується. Спілкуємось з Інгою ще п'ять хвилин, поки я допиваю каву. А в мене справ за гланди, ще одна клієнтка на сьогодні записана – встигнути б.

***

Відчуваючи в тілі втому після важкого робочого дня, ледве знаходжу сили перебирати ногами. Викликаю таксі, водієві диктую адресу батьків.

– Матуся приїхала. Соню, іди зустрічати, – повідомляє мама, коли я переступаю поріг батьківського дому.

Маленька біжить коридором, поспішає в мої обійми. Ніжно обіймаю доньку обома руками, в рожеві щічки цілую.

– Скучила, бусинка моя, – не можу надивитись, Соня така гарна дитина. Темненька, смаглява, як я, з великими карими очима. Коли виросте, точно розіб'є не одне чоловіче серце.

– І я скучила, матусю. Поїдемо додому? – Задерши голову, дивиться на мене обожнюючим поглядом.

– Звісно, ​​поїдемо. Ідемо, зберемо твої речі.

– А Соня сама збере, вона у нас пані самостійна, – підморгує мама і Соня йде до зали, збирати свій рюкзачок.

Дочекавшись, коли ми залишимося наодинці, мамі не терпиться дізнатися про останні новини. Про те, що в мене сьогодні було призначене судове засідання, мамі добре відомо. Вона до останнього не вірила, що ми зі Стельмахом подали на розлучення, доки я не показала їй повістку до суду.

– Ну, розповідай, Асю. Як справи? Як суд пройшов? Вас розлучили? – випитує мама.

– Ні, дали три місяці на примирення.

– Слава богу, – полегшено зітхає. – Не дарма я з самого ранку молилася.

– Чого? Мамо, я щось не розумію. Ти на чиєму боці взагалі?

– На твоєму, звичайно ж. Але ти знаєш мою позицію. Я противник розлучень, тим більше у твоєму випадку. Добре ж жили з Левом, чого вам, діти, не вистачало? І в достатку, і у взаємній повазі, і дочка маленька.

"Тільки чужим життям жили, мамо", – хочу додати, але репліку залишаю лише в думках.

Наблизившись до мами, майже пошепки на вухо, що не почула Софія:

– Матвій у місто повернувся. Все зруйновано, мамо. Розлучитись – було рішенням твого улюбленого зятя.

– Що?

Мама округляє очі, не вірить почутому. А це вперше, коли я сказала про Матвія. До останнього не хотіла посвячувати маму в ці брудні таємниці, але вийшло як вийшло.

– Стривай. Що означає “все зруйновано”? Це Матвій постарався?

Тяжко зітхаю. Так не люблю говорити на цю тему – ось взагалі ні з ким. Навіть віч-на-віч із самою собою намагаюся не думати про минуле, але воно постійно переслідує мене, ходить по п'ятах справжньою тінню. Ось так буває: через одну помилку в молодості все життя шкереберть. Я не повинна була виходити заміж за Стельмаха, рішення було прийняте спонтанно на емоціях. Можливо, варто було бути матір'ю-одиначкою, адже в цьому ж немає нічого поганого, так? Але тепер мені лише залишається жалкувати, адже машини часу не існує.

– Я не хочу говорити на цю тему, вибач, – винно опускаю погляд у підлогу. Але мама невгамовна, вже в мене вчепилася і тепер не відпустить.

– Ти розповіла Соні?