Розділ 1

– Не розумію, чому не можна було ухвалити рішення на першому засіданні, – штовхнувши двері, виходжу із зали судових засідань.

– Ти ж чула, що нам призначили термін для примирення.

– Три місяці, Леве! Це взагалі нормально? – Емоції бомблять зсередини, але я вчасно беру себе в руки. – Ти ж прокурор Приморського району, Стельмах. Хіба не міг все вирішити, підключивши свої зв'язки?

– Так не терпиться зі мною розлучитися?

– Та до чого тут не терпиться? Просто... Три місяці – це так довго, та й навіщо? Ми ж обидва підтвердили під час засідання, що хочемо розірвати шлюб. Нам не потрібен час для примирення. Зазвичай, коли люди дуже хочуть розлучитись, вони подають позов до суду. Значить, уже дійшли до точки неповернення, і час їм точно не допоможе. Чи ти вважаєш інакше?

Зупинившись посеред коридору, поправляючи ручку сумки, що сповзає з плеча. В очі Стельмаха дивлюсь. Довгий та пронизливий погляд. Не розумію, чому Стельмах так поводиться. Невже передумав зі мною розлучатися? Це ж було його рішенням.

– Ну, чому ти мовчиш, Леве? Нічого не скажеш?

– А що я можу сказати? Залишається тільки чекати, – на його губах грає лінива посмішка. – Три місяці – не так уже й багато. Потерпиш.

– Кого? Тебе? Чи три місяці? – я сьогодні в ударі, стільки всього зайвого говорю, та й пофіг.

– Ах, Асю… Ах, – зітхає Лев. – Якась ти сьогодні надто емоційна. ПМС, чи що?

– Угу, ПМС, – ціжу крізь зуби.

Сперечатися з майже колишнім чоловіком більше не збираюся. Ця спокійна, як удав, людина дратує своєю стриманістю. Так що навіть і посперечатися не вийде, я першою здамся з рахунком десять-нуль, як завжди.

– Гаразд, тоді бувай. Зустрінемось у суді через три місяці.

Можливо, остання фраза звучить якось пафосно, але мені начхати. Вже давно на все начхати, що не має прямого відношення до мене і моєї дочки. Життя навчило, піднесло вельми заслужений урок. Якщо не хочеш, щоб тобі завдавали болю близькі люди, тоді не дозволяй цим людям ставати близькими. Тримай усіх на відстані, не впускай у своє серце.

Попрощавшись, йду коридором. Підборами цокаю по керамічній плитці. Згадую всі пункти, які запланувала на сьогодні: поїхати на роботу, забрати Соню у бабусі, скупитися в супермаркеті після роботи та бажано ще десь придбати нового члена родини – лабораторного щура, якого Соня у мене випрошує останні два тижні.

Листопад цього року видався теплим. У розкритому навстіж пальті стою на вулиці, заправляю за вуха пасма, які безжально тріпає вітер. Викликаю таксі.

Знайомий "Таурег" гальмує від мене за кілька метрів. Від несподіванки мало не хапаюся за серце.

Господи, не можна так безшумно підкрадатися на своєму “танку”.

З боку водія опускається тоноване скло і "аля" посмішка у всі тридцять два ледь не засліплює своєю білизною.

– Сідай, підвезу, – пропонує Стельмах.

Треба послати чоловіка лісом, але спокуса проїхатися з комфортом у шикарному кросовері переважує. Блокую екран мобільного, так і не встигнувши викликати таксі.

Іду до машини Стельмаха, забираюсь у цей “танк”. Ну і навіщо я напнула сьогодні таку вузьку спідницю? Тут якби розріз вщент не порвався, поки я з усією граціозністю намагаюся стати на поріжок і залізти в салон.

Примостивши п'яту точку на шкіряне сидіння, пристібаюся ременем безпеки. Лев чекає, пальцями постукує по керму – точно в такт музики, яка звучить з акустичної системи.

– Тобі куди? – Запитує Стельмах.

– На роботу.

"Таурег" плавно рушає з місця, а я в цей час приймаю вхідний дзвінок. Ткнувши пальцем на зелену слухавку, мобільний підношу до вуха. А на тому кінці дроту низький, прокурений голос Матвія, який дратує мене ще більше, ніж голос Стельмаха.

– Слухаю, – вимовляю офіційно.

– Ти знову мені не зателефонувала, – невдоволено бубонить.

– Ем-м… Забула.

– Серйозно?

– Прикинь, так буває. Люди іноді забувають про свої обіцянки, – на цій репліці стежу за мімікою Стельмаха – гад, жоден м'яз не здригнувся на обличчі, хоча пальці ще сильніше втиснулися в шкіряне обплетення керма. А це, між іншим, був камінь у його город. Та чи зрозумів?

– Коли ти мене вже познайомиш із дочкою?

– Вона ще не готова. Не квап події, Матвію.

– Асю, годі мені морочити голову. Ось візьму і сам із нею познайомлюсь. Навіть питати тебе не буду. Поставлю перед фактом.

– Спробуй, розумнику. Розбий маленькій дівчинці серце. Як гадаєш, вона тобі повірить чи злякається? Тільки потім я вже нічого не зможу вдіяти.

Матвій зітхає. Ага, крити більше нема чим. Навіщо тоді були потрібні ці погрози?

– Зустрінемось сьогодні, – раптом видає він.

– Навіщо?

– Обговоримо наше майбутнє з дочкою знайомство.

– Це зайве.

– Не хочеш мене бачити?

– Так. І це також – не хочу. Добре, у мене тут друга лінія. Терміновий дзвінок.

– Асю, постривай, – кричить навздогін, але я вже не слухаю, тисну на червону слухавку.

Задоволена собою, відкидаюсь на спинку сидіння. Як я його, га? Майже на лопатки поклала. Матиме на майбутнє, що ініціатива ще мало коли робила ініціатора не винуватим.

Так, а я і справді якась емоційна сьогодні. З пухнастого білого зайчика перетворилася на шаленого кролика. І через що? У цьому постаралися двоє друзів: один зараз поруч сидить по ліву руку від мене, а другий – щойно дзвонив. Молодці, спрацювали дружно. З доброї дівчинки Асі з м'яким характером залишився тепер лише спогад. Отак жінки стають стервами – коли чоловіки заганяють їх у кут і ламають обидва крила. Жінкам нічого не залишається іншого, як схопити найближчу мітлу в цьому самому кутку і летіти далі, тільки вже без крил, а на мітлі.

– Наговорилася? – Запитує Стельмах, дочекавшись, коли я закінчу говорити по мобільному з Матвієм.

– А підслуховувати – негарно. Чи у прокурорів гріти вуха – це звична справа? – підколюю я, через що Стельмах хмурить свої густі, темні брови.