Розділ 11

Перші кілька секунд взагалі не розумію, що відбувається, а тоді констатую факт, що мене таки зачепило. Не сильно, але трохи є… Тримаюся за бік, який сильно болить, і навіть не намагаюся встати. Навряд чи зроблю це самостійно. 

Гримають двері позашляховика, і водій таки додумується прийти перевірити, як я там. Він присідає поруч зі мною, і я бачу знайоме обличчя.

– Ви як? Пробачте, я вас не… Поліно?! – здається, він також мене впізнав. Той самий Артур з клубу, дівчину якого я вчора рятувала. 

– Привіт, – хочу усміхнутись, але в черговий раз кривлюсь від болю. 

– Тобі в лікарню треба. Давай я допоможу встати, – він підводиться першим і подає мені руку, а коли бачить, що я практично не можу рухатись – обережно піднімає на руки. Мені нічого не залишається, як схопитися пальцями за його плечі. 

Артур – гарний чоловік. Йому років тридцять, можливо, трішки менше. У костюмі він здається серйозним бізнесменом, і, напевно, так і є. Автівка у нього не з дешевих, годинник також. 

Чоловік саджає мене на переднє сидіння свого автомобіля і для впевненості ще й ременем безпеки пристібає. Зачиняє двері та сідає за кермо. 

– Я думаю, можна без лікарні обійтись. Це просто забій. Куплю мазь та знеболювальне – і за кілька днів буду як нова, – кажу, коли автомобіль рушає. 

– Не любиш лікарні? Ти ж говорила, що сама лікар, – дивується Артур. 

– Я не лікар. Просто допомагала там деякий час, – вирішую сказати правду. 

– Отже, тобі подобається рятувати людей, – Артур усміхається, а я ловлю себе на думці, що з усмішкою він ще гарніший. Карі очі та довгі вії, модна борідка і харизматичність цього чоловіка роблять свою справу. 

– Можна і так сказати. До речі, як твоя подруга? 

– Вона більше не моя, – хмикає. – Не люблю, коли мене шантажують власним здоров'ям чи навіть життям. Це низько. 

Так, тут я з Артуром погоджуюсь. До того ж ще вчора було видно, що ця дамочка просто неадекватна. 

Артур таки привозить мене у лікарню, тому що хоче переконатися, що я нічого собі не зламала. Знову заносить всередину на руках, а я почуваюся дуже ніяково. Наступну годину мене оглядають, розпитують, як це сталося, і возять з кабінету в кабінет. Доводиться сказати, що я сама була неуважною і не помітила автомобіль на дорозі. 

Підставляти Артура не хочеться. Він здається мені нормальним і хорошим. Поки чекаю на вердикт у кабінеті лікаря, телефонує Макс. Спочатку вагаюся, чи варто піднімати, а тоді таки відповідаю, адже хлопець хвилюватися буде. 

– Привіт, Полю! Як справи? Готова до прогулянки? – весело питає Макс. 

– Привіт. Тут така справа… – думаю, чи варто говорити йому правду. – Я в аварію потрапила. Нічого страшного, просто забилася трохи. Але прогулянку доведеться перенести. 

– Ти впевнена, що все добре? – голос Макса миттєво стає серйозним. 

– Так, не хвилюйся. Побачимось завтра в універі, – якомога впевненіше відповідаю. 

Ми з Максом таки прощаємося, і повертається лікар з моїми знімками. На щастя, я таки нічого собі не зламала, лише сильний забій і страшенний біль. Мені виписують мазь і пігулки, дають укол, щоб біль зняти, а тоді нарешті відпускають додому. 

Тільки-но залишаю кабінет, як мій телефон знову починає дзвонити. Бачу на екрані незнайомий номер, але цього разу повністю його ігнорую. Вимикаю звук і кидаю телефон у сумку. 

– Ну що там? – поруч з'являється Артур, і навіть не дивуюсь, коли він обережно обіймає мене за талію. 

– Все не так страшно, – усміхаюсь крізь біль. Потроху стає краще, тому що ліки починають діяти, але не до кінця. – Додому мене підвезеш?

– Без проблем, – Артур не виглядає сердитим, що доводиться няньчитись зі мною кілька годин. Він проводить мене до автомобіля, допомагає сісти та забирає у мене рецепт від лікаря. 

– Посидь тут кілька хвилин. Я скоро, – Артур зачиняє двері та кудись зникає, а я сиджу в його автомобілі та відчуваю, як починають злипатися очі. Здається, ліки таки діють, але спати поруч з практично незнайомим чоловіком не хочу. 

Прокидаюся різко, коли гримають двері. Спочатку думаю, що це Артур з аптеки повернувся, але бачу знайомі ворота мого будинку – і нічого второпати не можу. Як Артур дізнався, де я живу, якщо я спала?

– Прокинулася? – він відчиняє двері з мого боку і допомагає вийти на вулицю. 

– Звідки ти дізнався адресу? – опираюся на нього, а Артур, своєю чергою, обіймає мене за талію. 

– Ти заснула, а телефон у сумці дзвонив. Пробач, але я відповів. Твій брат детально пояснив, куди треба їхати, – пояснює Артур, а я нічого не можу зрозуміти.

– Мій брат? – розгублено перепитую, і саме в цей момент хвіртка відчиняється, і до нас виходить Мартін… як завжди, чимось невдоволений. 

Він нічого не говорить – лише розглядає мене прискіпливо, а тоді бере і підхоплює на руки, забираючи в Артура.

– Далі я сам, – холодно кидає моєму новому знайомому. 

– А ліки? – Артур показує йому пакет з аптеки, і Мартіну доводиться повернутися. Ліки забираю я та отримую від Артура прощальну усмішку. – Бувай, Полю!