Розділ 10

– Я допоможу! – кажу чоловікові й обережно забираю руку дівчини з його пальців. Є кілька глибоких порізів, які доведеться зашивати, але спочатку треба витягнути кілька уламків і рану перев'язати. 

– Ти лікар? – хмуриться чоловік. 

– Практично, – відповідаю і переводжу погляд на бліду, як стіна, дівчину. – Йти зможеш? Треба дістатися вбиральні. 

Вона невпевнено киває, і я допомагаю їй вийти з-за столу. Прошу чоловіка знайти аптечку і веду дівчину в бік коридору. Здається, вона ще не до кінця зрозуміла, що зробила. От завтра, коли алкоголь вийде з крові, їй буде дуже боляче. 

Коли залишаємося у вбиральні удвох, промиваю її рану водою та обережно витягую уламки. Її знайомий повертається через кілька хвилин з аптечкою у руках. 

– Я перев’яжу рану, але варто поїхати в лікарню і зашити рани, – звертаюся до нього, тому що дівчина виглядає не надто адекватною. 

– Дякую тобі, – відповідає чоловік. – Як я можу тобі віддячити? 

– Не переймайтесь, – хмикаю і закриваю аптечку. – Краще за дівчиною своєю пригляньте, а то ще якусь дурницю зробить. 

– Можна хоча б дізнатися, як тебе звати? – питає, обіймаючи за талію свою дівчину. 

– Поліна. А вас? – питаю просто для того, щоб підтримати розмову.

– Артур, – відповідає чоловік і забирає дівчину з вбиральні. Коли за ними зачиняються двері, я мию забруднені кров'ю руки та раковину. Моя сукня безнадійно зіпсована, адже кілька крапель і на неї потрапили. 

Розумію, що на цьому цей вечір можна закінчувати, і тільки-но розвертаюся, щоб залишити вбиральню, як бачу на порозі Мартіна. Хлопець сердито мене розглядає, а я згадую слова дівчини Кіри й говорити з братом не хочу.

– Все добре? – розглядає мене з голови до ніг. 

– Чудово! – намагаюся його обійти, але несподівано Мартін хапає мене за зап'ястя і розглядає ранку на пальці, з якої сочиться кров. І як я її не помітила? Здається, поранилася уламком, коли діставала його. 

– Йди сюди! – Мартін не питає дозволу і затягує мене назад у вбиральню. Його зовсім не бентежить те, що це жіночий туалет. Він підставляє мою руку під струмінь води, і зараз я почуваюся дуже дивно. 

– Мені не потрібна твоя допомога! – випалюю й, забравши руку, дістаю з аптечки пластир і заклеюю ранку. 

– Поліно, – здається, Мартін заледве стримується. Розумію, що він тут не з власної волі. Якщо зі мною щось станеться, від тата отримає саме він. 

– Не заморочуйся ти так. Жити буду, – фиркаю і, відштовхнувши його плечем, прямую до дверей. У коридорі бачу Макса та Юлю. Вони одразу звертають увагу на плями крові, що розповзлися по моїй сукні. 

– З тобою все добре? – начебто щиро питає Макс. Мартін тим часом з'являється у мене за спиною, і вперше за час нашого знайомства я хочу позбутися його компанії якнайшвидше. 

– Я хочу додому, – відповідаю. 

– Я відвезу! – одночасно вигукують Мартін і Макс. Юля здивовано витріщається на хлопців, а я розумію, що більше ніколи не сяду в один автомобіль з братом. 

– Буду тобі вдячна, – кажу Максу, і хлопець усміхається. Прощаюся з Юлею та обіймаю її на прощання. Уявлення не маю, де поділася Ліза, але маю визнати, що подруга у неї дуже хороша. 

Не дивлячись на Мартіна, покидаю клуб і разом з Максом на вулиці чекаю на таксі. Хлопець дає мені свій піджак, і це виглядає дуже мило.

– Моя пропозиція прогулятись завтра містом все ще в силі, – говорить, сховавши руки в кишені штанів. 

– Я не проти, – відповідаю. – Все ж таки це краще, ніж сидіти в чотирьох стінах. До того ж післязавтра вже на навчання, а я міста добре не знаю. 

– Я все тобі покажу, – усміхається Макс. 

Ми сідаємо в таксі, і практично всю дорогу хлопець розповідає про себе.  Виявляється, він разом з Мартіном перебуває в університетській команді з плавання. І найголовніше те, що всі ми будемо навчатися в одному закладі. Схоже, я буду бачити Мартіна не тільки вдома, а ще й під час навчання. 

Добре те, що він на останньому курсі й зовсім скоро ми попрощаємось. Треба тільки цей рік пережити, а далі буде легше. 

Коли таксі зупиняється біля воріт, Макс цілує мене в щоку, і ми прощаємось. На вулиці чудова погода, спати зовсім не хочеться, тому сідаю у плетене крісло на задньому дворі й просто слухаю, як десь вдалині кричить птах, або за воротами їде автомобіль. 

Не можу сказати, що розчарована цим походом у клуб, але й радості не відчуваю. Мене сильно зачепило те, що Мартін розповів своїм друзям не надто хороші речі про мене. Говорити мені в очі – це одне, але робити це у мене за спиною – дуже підло. 

Коли чую, як відчиняються ворота і на подвір'я в’їжджає автомобіль, розумію, що це Мартін. Дуже дивно, що він сідає за кермо після того, як пив. Здається, цей хлопець нічого не боїться. 

Дуже сподіваюся, що він одразу піде спати й не захоче, як і я, посидіти ще трохи на вулиці. Чую, як зачиняються двері, і радію, що він мене не помітив. Говорити з ним немає жодного бажання. І навряд чи воно з'явиться найближчим часом. 

Просидівши на вулиці ще хвилин п'ять, відчуваю холод і розумію, що треба йти в будинок. Тихенько заходжу всередину і піднімаюся на другий поверх.