Розділ 7

– Куди ми їдемо? – питаю, спостерігаючи за тим, як швидко у вікні проносяться будинки, а тоді й дерева. Автомобіль покидає межі міста, але це не та дорога, що веде до мого нового дому. 

– Я реально збираюся тебе втопити, – цідить Мартін. – Думаєш, зі мною можна так?

Він опускає погляд на свою брудну футболку, а я тільки фиркаю. Думаю, що можна, адже цей хлопець занадто самовпевнений. Мабуть, ніхто до мене не намагався поставити його на місце. 

– Батько тебе вб'є, – наводжу свій останній аргумент. 

– Та невже? – хмикає хлопець. – А як він дізнається, що ми були разом? 

– Так я йому зараз скажу, – дістаю з сумки телефон і реально збираюся написати татові повідомлення. Не буду захищати Мартіна. Він ще за вранішній інцидент відповість. 

Хлопець бачить, що я пишу повідомлення, і різко гальмує, а тоді зупиняє автівку на узбіччі. Ми це вже проходили, але цього разу стовбичити посеред незнайомої дороги я не буду. 

– Ти що робиш?! – кричу розгублено, коли Мартін вириває телефон у мене з рук, а тоді відчиняє вікно і викидає його просто у траву на узбіччі. Здається, я сплю, адже в реальному житті подібного просто не може бути. На цьому телефоні останні фото, зроблені перед смертю мами. Якщо я їх втрачу – вб'ю цього мерзотника. 

– Давно час викинути цей непотріб! – заявляє задоволено, повертаючись на своє місце.

– Це ти непотріб! – гиркаю і, відчинивши дверцята, мало не випадаю на запилене узбіччя. Біжу туди, де приблизно приземлився мій телефон, і починаю шукати його у високій траві.

– І навіщо він тобі? Татко купить інший, – Мартін також виходить з автівки, але не для того, щоб у пошуках допомогти, а щоб поглузувати. 

Намагаюсь не слухати його і зосереджуюсь на пошуках. Телефон не міг далеко відлетіти, але скільки б я його не шукала – все марно. Від власного безсилля хочеться плакати. Я давно не лила сліз і обіцяла собі та мамі не робити цього. Ніхто не заслуговує бачити їх, адже нікому мої проблеми не потрібні. 

– Поїхали, руда! У мене не так багато часу! – кричить Мартін, якому, здається, сподобалася така помста. – Додому тебе відвезу!

Не витримавши нервового напруження, сідаю просто у траву. Нишком витираю сльози, щоб Мартін не бачив, і дуже хочу, щоб він поїхав геть. Я пішки дійду до свого нового житла, але в його автомобіль більше не сяду. 

– Руда, ти чого? – несподівано Мартін з'являється поряд і торкається своїми пальцями мого плеча. – Цей телефон настільки важливий для тебе?

Різко скидаю з себе його руку і встаю на ноги. Дивлюся в очі Мартіну і дуже хочу добряче врізати по його гарному обличчю. 

– На цьому телефоні були фото моєї мами. Це останнє, що мені залишилося від неї, – ціджу крізь зуби й тицяю у нього пальцем. – Ти гарно помстився мені, братику. Можеш пишатися собою! А тепер вали звідси! Не хочу тебе бачити!

Розвертаюсь і знову шукаю в траві телефон. Дуже сподіваюся, що Мартін таки поїде, але цього не стається. Він нахиляється, помітивши щось, і я бачу у його руках свій телефон. Хапаю його у нього з рук і знову мало не плачу, тому що екран повністю розбитий. 

– Я знаю, де його можна відремонтувати, – зовсім не злісно, як зазвичай, говорить Мартін. 

– Без тебе обійдусь! – фиркаю і ховаю телефон у сумку. Навіть не намагаюсь його увімкнути, тому що боюсь втратити інформацію, яка на ньому залишилася. 

– Повертайся в тачку, руда, – Мартін знову торкається мого плеча, але я різко відштовхую його. Я ненавиджу цього хлопця і дуже хочу більше ніколи з ним не зустрічатися. 

Мабуть, у Мартіна закінчується терпіння. Він куйовдить волосся і несподівано знову закидає мене собі на плече. Здається, хлопець не збирається мене тут залишити. Цікаво: чому? Зранку зробив це доволі просто. 

Я не збираюсь вириватися та кричати. Їхати з ним в одній автівці не хочу, але краще вже так, ніж залишитись тут зовсім одній. Потерплю, а потім усе татові розкажу. 

Мартін саджає мене на сидіння і швидко обходить автомобіль. У його бік намагаюсь не дивитися. Дерева за вікном цікавлять мене значно більше. 

– Що сталося з твоєю мамою? – несподівано питає хлопець, а я від здивування навіть забуваю, що збиралася зберігати мовчання. 

– Вона померла, – кажу сухо. 

– Від чого? – чергове запитання і швидкий погляд у мій бік. 

– Хвороба, – не розумію, навіщо відповідаю на його запитання. Знаю, що Мартіну ця інформація не потрібна зовсім. Питає, щоб якось загладити свою провину, але ж мені від цього не легше. 

Далі їдемо мовчки. Я все думаю над тим, як повернути до життя свій бідний телефон, а про що думає Мартін – мені зовсім не цікаво. 

Тільки-но автомобіль зупиняється біля будинку, першою залишаю салон і швидко прямую до входу. Саме в цей час на вулицю виходить Ліза і зацікавлено розглядає мене, а тоді переводить погляд мені за спину. 

– Що це з вами? Побилися? – питає глузливо, а я не можу втриматися і штовхаю її плечем, щоб забиралась з дороги. Ліза такого явно не очікує і мало не падає на асфальт, але мені байдуже. Її я також ненавиджу.