Розділ 6

Минає кілька хвилин, і за цей час жоден автомобіль навіть не думає зупинятися. Здається, водії не можуть второпати, що я тут роблю, і їдуть від гріха подалі. Хочеться плакати та проклинати клятого Мартіна, але я, як ніхто, знаю, що сльози не допоможуть. Саме тому не вигадую нічого кращого, як просто йти вздовж дороги у бік міста. 

Коли поруч зупиняється великий тонований позашляховик, спочатку лякаюся. Навіть з'являється ідея чкурнути кудись у кущі. Та коли бокове скло їде донизу і я бачу знайоме обличчя – страх відступає. Це той самий чоловік, якого я бачила з батьком біля офісу. Тільки імені не пам'ятаю. 

– Ти вирішила дістатися міста пішки? – питає, зацікавлено мене розглядаючи. 

– Ага, – триматися дуже важко, але я не хочу, щоб він бачив, як мені паршиво зараз. – Погода чудова. Чому б не прогулятися? 

– Сідай. Я в офіс їду, – говорить і чекає на мою реакцію. Ну а я вирішую не показувати свою гордість і швиденько сідаю у салон. Дуже сподіваюсь, що цей чоловік не ставитиме зайвих запитань, а то мені й так шалено ніяково. – Мене Тимофій звати. Я помічник твого батька. 

– Поліна, – повертаюся до нього обличчям, коли автомобіль знову рушає. Минулого разу я якось не звернула на цього чоловіка уваги, тому роблю це зараз. 

Здається, Тимофію років двадцять п'ять, можливо, трішки більше. У нього світле волосся і блакитні очі. А ще він хороший, принаймні мені так здається. 

– Я можу поговорити з Мартіном, якщо хочеш, – несподівано говорить і кидає у мій бік швидкий погляд. – Він добряче загрався, і Макс не може з ним впоратися. 

– На варто, – дивно, але Тимофій розуміє все без слів. Схоже, знає, яким мудаком може бути мій брат. – У нього і так непрості стосунки з батьком. Не хочу, щоб через мене вони стали ще гіршими. 

– Сумніваюся, що може бути гірше, – хмикає Тимофій. – До речі, як тобі тут? Хочеш залишитися?

– Не впевнена. Мартін мене ненавидить, Ліза також, – не розумію, чому розповідаю все це малознайомому чоловікові. Просто мені здається, що він хороший, а мені кортить виговоритися. – Тільки Діана хороша. 

Тимофій киває, і в момент, коли автомобіль перетинає межі міста, мені на телефон приходить повідомлення від незнайомого номера. Коли відкриваю його, просто вибухаю від обурення. 

“Тільки пікни таткові, що я залишив тебе на дорозі. Перетворю твоє життя на пекло, руда.”

– Придурок! – ціджу крізь зуби та кидаю телефон назад у сумку. І звідки у Мартіна мій номер? Краще б запитав, як я міста дістанусь! Ідіот!

– Все гаразд? – питає Тимофій, помітивши, що я розізлилася. 

– Ага, – бурчу і бачу, що ми вже біля офісу. Автомобіль зупиняється на стоянці, і ми одночасно залишаємо салон. – Проведеш мене до тата? Боюсь, що можу заблукати тут.

– Ходімо! – Тимофій усміхається якось по-доброму і першим прямує до входу, а я за ним. 

Ми піднімаємось ліфтом на передостанній поверх, і, коли опиняємось в приймальні, я бачу з вікна неймовірний краєвид. Ще ніколи так високо не піднімалася. Аж подих перехоплює. 

– На цьому моя місія виконана, – Тимофій залишає у секретаря на столі якусь теку і підморгує мені. – Звертайся у разі чого. Я живу у тому ж містечку, що і ти. 

– Дякую за допомогу! – кажу абсолютно щиро. 

Коли чоловік йде, я наважуюсь постукати у двері, а вже тоді зайти. Бачу тата за столом і модний кабінет, у якому він працює. 

– Нарешті ти тут! – тато підводиться на ноги та наближається. – Люба, я знайшов для тебе кілька університетів, але хочу, щоб ти сама обрала. 

Ми сідаємо на диван, і тато вмикає для мене свій ноутбук. Він почергово розповідає про кожен університет, і я розумію, що не зможу просто взяти та відмовитись. Видно, що тато хоче, щоб я залишилася тут. А я не знаю, чого хочу… і це погано. 

– Ось в цьому університеті навчаються Ліза з Мартіном. Буде добре, якщо і ти туди переведешся. 

– Які у них спеціальності? – цікавлюся.

– В обох міжнародні відносини. Мартін вже на останньому курсі, але поки що не знає, що робитиме далі. З Лізою також не все зрозуміло. Вона погано навчається і кілька разів була на волоску від вильоту, – батько розповідає про це з болем у голосі. Я розумію його, адже він хоче найкращого для своїх дітей, а вони цього не цінують. 

Подумавши хвилину, вирішую вступати у цей же університет. І не тому, що там навчаються мої брат та сестра. Насправді я знаю, наскільки він престижний, і для мене це головний фактор. 

Тато обіцяє владнати все з переведенням, і мені залишається тільки поїхати в університет, щоб підписати якісь папери, коли все буде готово. 

– Я зараз Мартіна наберу, щоб тебе забрав, – тато бере в руки телефон, а у мене подих перехоплює від такої заяви. 

– Не треба! – випалюю надто емоційно. – Я планувала містом прогулятися. Щось не хочеться сидіти у чотирьох стінах. 

– Ну... добре, – тато недовірливо мене розглядає, а тоді дістає з гаманця картку. – Можеш купити собі щось з одягу, чи що там тобі треба. Ліміт необмежений. Потім замовиш таксі. Адресу нашого містечка скину тобі повідомленням.