Розділ 4

– Ти хто така? – Мартін протирає рукою обличчя, а я намагаюся не витріщатися на його практично голе тіло. Виявляється, у цього хлопця не тільки обличчя гарне. Він весь нічого такий. 

На щастя, пригадую, що про брата свого думаю, і намагаюся викинути з голови всю цю дурню. Хто б міг подумати, що Мартін виявиться моїм братом, та ще й прийде п'яним у мою кімнату серед ночі. 

– Взагалі-то, ми знайомі, – фиркаю. – Я Поліна. Ти підвозив мене сьогодні. 

– О, точно! – Мартін згадує мене, але від цього питань менше не стає. – А що ти тут робиш? Проникла у мій дім, щоб мене знайти? 

Хлопець робить крок у мій бік, а в мене починається паніка. Він же не знає, хто я, і вигадує собі всіляку дурню. 

– Здається, ти перебрав, – вигукую. – Я не до тебе прийшла. 

– А до кого тоді? – дивується так щиро, що мені шкода його стає. 

Відповісти не встигаю, тому що двері у кімнату відчиняються, і на порозі з'являється батько. В першу мить він розгублено розглядає свого сина в одних трусах, а вже тоді мене. 

– Мартіне, ти здурів?! – кричить так, що, швидше за все, будить всіх у цьому домі. – Ти що тут робиш? 

– Взагалі-то, я у себе вдома, – заявляє, підбираючи з підлоги штани. Невже він таки додумається натягнути їх назад? – А що ця дівка тут робить – я не знаю! 

– Ця дівка – твоя сестра, недоумку! – здається, у батька вривається терпець. Він наближається до Мартіна і хапає його за руку, щоб таки витягнути з моєї кімнати. 

– Яка сестра? – регоче хлопець. – Хто з нас напився? Га, татку? 

– Що тут відбувається? – Діана також заходить у кімнату і шоковано витріщається на сина в одних трусах. – Мартіне, ти що тут забув? Поліночко, з тобою все добре? 

– Так, – киваю і щиро радію, що в кімнаті горить лише лампа. Нікому не видно мого червоного від сорому обличчя. Хто б міг подумати, що я в таку ідіотську ситуацію потраплю. 

Батько таки забирає Мартіна, а Діана просить вибачення за сина. Коли ж усі йдуть, я не наважуюся вимкнути лампу і ще довго просто лежу, прислухаючись до криків за стіною. 

Хто б міг подумати, що Мартін – мій брат. Хоча я і так розуміла, що з ним мені ловити нічого. Занадто гарний, а тепер ще й розумію, що любить алкоголь. 

Засинаю лише тоді, коли в домі знову стає тихо. А от прокинувшись наступного ранку, ще довго не наважуюся залишити кімнату. Приймаю душ, одягаю джинси та футболку і ходжу кімнатою туди-сюди. 

Там же Мартін за дверима. І Ліза. А ще невідомість, яка лякає мене понад усе…

Коли ж шлунок нагадує про те, що було б добре щось з'їсти, я таки прямую до дверей. Обережно відчиняю їх і виглядаю у коридор. Нікого не видно, тому вже впевненіше спускаюся сходами на перший поверх. 

– Доброго ранку, Поліночко! – Діана помічає мене на порозі кухні й тепло усміхається. Трохи дивно бачити таку гарну жінку біля плити. З грошима, які є у мого батька, можна без проблем їсти в одних лише ресторанах, або найняти собі персонал. – Як спалося? 

– Доброго ранку! Чудово, – сідаю за стіл, і вже за хвилину поряд зі мною опиняється тарілка з млинцями та чай. 

– Ти пробач Мартіну за вчорашнє. Він трохи перебрав і сплутав кімнати, – зніяковіло говорить Діана. 

– Нічого страшного, – відповідаю. – Всяке буває. А де тато? 

– Йому довелося поїхати у справах. Повернеться в обід, і ми вирішимо, що робити далі. 

– Тільки не говори, що вона залишиться тут! – на кухню заходить Ліза і в мій бік навіть не дивиться. Здається, вона не в настрої з самого ранку. – Я цього не переживу! 

– Не говори дурниць! Поля – твоя сестра! – Діана говорить серйозно, але я бачу, що доньку вона дуже любить. 

Ліза сідає за стіл навпроти мене і переглядає щось у своєму телефоні. Сьогодні вона одягнула короткі джинсові шорти та топ. Темне волосся зібрала у хвіст, а нафарбувалася так, наче у клуб зібралася. 

– З чого ви взагалі взяли, що вона нам рідня? У нас у родині не було рудих! – бурчить дівчина. 

– У мене мама рудою була, – відповідаю. 

– Так вали до своєї мами, чого сюди припхалася? – випалює Ліза і, здається, не розуміє, що своїми словами робить мені дуже боляче.

– Лізо! – Діана підвищує голос, і мені дуже дивно бачити її такою сердитою. – Негайно попроси вибачення! 

– З чого це? – фиркає дівчина. – Я сказала те, що думаю! А якщо ти її ще й захищаєш, то нам нема про що говорити! 

Ліза йде, гордо піднявши голову, а мені стає соромно за неї. Розпещена дівчинка, яка звикла отримувати те, що хоче. 

– Пробач, – Діана зітхає, а мені кортить її обійняти. Не знаю, чи доречно це буде, тому не наважуюсь. – Ліза у нас дівчинка з характером. 

Ніяк не коментую її слова, хоча є що сказати. Якби цю дівку хоча б на один день у моє життя, її характер швидко  засунувся б у зад. Це на всьому готовому можна сидіти та командувати, а коли немає нічого, то й прості моменти цінуються. І мама поважається. 

Берусь за свій сніданок і дуже хочу, щоб тато якнайшвидше повернувся. Цікаво, що він думає робити далі і як збирається мені допомогти? Одне знаю точно: залишатися у цьому домі не хочу. Моя сестра – розпещена егоїстка, а в брата проблеми з алкоголем. Навіть не знаю, кому з нас трьох найбільше потрібна допомога.