Розділ 3

Батько привозить мене у ресторан і, поки я розгублено й одночасно зацікавлено озираюсь навколо, веде поміж столиків  в інший кінець зали. Розумію, що мій одяг геть не відповідає цьому місцю, але ніхто про це не говорить. Можливо, справа у статусі мого батька…

Ми сідаємо за стіл, і офіціант приносить меню. Розгублено дивлюся на назви й ціни та розумію, що це просто божевілля якесь. Як їжа може стільки коштувати?!

– Давай краще я замовлення зроблю, – тато помічає мою розгубленість і забирає у мене меню. Здається, для нього не проблема витратити на вечерю мою місячну зарплату. 

Він говорить щось офіціанту, і той швидко записує. Коли ж той іде, знову повертає свою увагу мені. 

– Чим ти займаєшся, люба? Навчаєшся чи працюєш? 

– Я навчалася, але зараз не впевнена, чи зможу продовжити. Потрібна робота, щоб якось жити, – кажу. 

– А яка у тебе спеціальність? – чергове запитання.

– Туризм. Хоча мама завжди хотіла, щоб я стала лікарем, як вона, – відповідаю. – На канікулах я підробляла в лікарні санітаркою. Тепер дещо вмію і крові не боюсь. 

– Ти молодець, – тато тепло усміхається, і ми зупиняємо розмови, щоб поїсти. 

Мушу визнати, що їжа тут шалено смачна, але все ж таки коштує надто дорого. Поївши, почуваюся значно краще. Тепер треба знайти, де переночувати, а вже завтра, швидше за все, поїду додому. 

– Я хочу познайомити тебе зі своїми рідними, – несподівано говорить тато, коли виходимо на вулицю. – Хочу, щоб ти закінчила навчання і допоможу з тим, щоб ти перевелась сюди. Саме тому просто зараз ми їдемо до мене. Там переночуєш.

– Ви впевнені, що це гарна ідея? – розгублено завмираю. – Ваша дружина не зрадіє. І діти також…

– Ти теж моя дитина, – тато кладе свою руку мені на плече – і його впевненість передається і мені. Не до кінця, звісно, адже мені реально страшно. Але я готова їхати з ним. Я ж також його дитина… 

На місто опускаються сутінки. Коли автомобіль залишає його межі і їде не зрозуміло куди, я зацікавлено дивлюся вперед. Батько сидить поруч і переглядає щось у телефоні, а я не знаю, чи варто ще щось говорити. Здається, він уже все для себе вирішив. Хоче, щоб я поряд була. А чого хочу я? Повернутися у своє Богом забуте місто, чи спробувати розпочати нове життя тут, поруч з ним?

Автомобіль зупиняється перед високими воротами, і ті починають їхати вбік. Я бачу гарний двоповерховий дім, такий, як у фільмах показували. У таких завжди живуть багатії. 

– Ось і твій новий дім, – усміхається батько і першим відчиняє двері. – Ходімо!

Він виходить на вулицю, а мені нічого не залишається, як йти за ним. Від страху не знаю, що варто робити далі. Уявляю реакцію дружини, коли побачить мене. Це ж як сніг на голову. Кому сподобається такий сюрприз?

Батько кладе свою руку мені на плече і легенько підштовхує вперед. Наближаємось до вхідних дверей, але несподівано вони відчиняються перед нами. 

– Ти чого так довго? – невдоволено питає гарна брюнетка з карими очима. Вона хоче ще щось сказати, але тільки рота відкриває і витріщається на мене. – А ти хто така? 

– Лізо, я зараз все поясню, – батько пропускає мене першою, і ми проходимо в дім. Від холодного погляду власної сестри стає погано. Вона точно не зрадіє, коли дізнається, хто я. І я її зрозумію. 

– Мамо, йди сюди! – кричить Ліза, склавши руки на грудях. У неї гарна фігура й обличчя миле. Ще б цей погляд забрати – було б взагалі чудово. 

– Що таке? – Ліза дуже схожа на свою маму. Вона також темноволоса та кароока. Жінка виходить до нас через мить і, так само як донька, здивовано мене розглядає. – Максиме, хто ця дівчина? 

– Це моя донька, Поліна, – батько вирішує не тягнути інтригу і випалює все одним махом. Очі Лізи треба  бачити. Вони мало не повипадали з орбіт. А ось дружина витримує цю інформацію гідно. Навіть оком не кліпнула. 

– Ти зраджував маму? – сердито випалює Ліза і розглядає мене так, наче я – шматок лайна. 

– Ні, не зраджував, – спокійно відповідає батько. – Поліна – твоя старша сестра, Лізо. Стосунки з її матір'ю у мене були ще до одруження з Діаною. 

– Не називай її моєю сестрою! – гиркає Ліза. 

– Лізо! – кричить батько, а мені стає шалено ніяково. 

– Так, здається, нам усім варто заспокоїтися, – втручається мама Лізи – Діана. – Поліно, давай я тебе чаєм пригощу і ми поговоримо. 

– Мамо! – невдоволено кричить Ліза. – Яким чаєм? Вона прийшла сюди, щоб зруйнувати нашу родину! Ти що, не розумієш? 

– Ти нічого про неї не знаєш, тому тримай свої домисли при собі! – здається, з Лізою тато не такий милий, як зі мною. 

– Як скажеш, татку! – фиркає дівчина і, кинувши у мій бік ще один гнівний погляд, біжить сходами на другий поверх. 

– Ходімо на кухню, – Діана кличе мене за собою, і я йду, тому що інших варіантів у мене немає. 

Сідаю за стіл, і вже за хвилину поруч зі мною димиться чашка ароматного чаю. Я відчуваю напругу, яку можна різати ножем, і важко прийняти той факт, що саме я стала причиною сварок у цій ідеальній родині.