Розділ 2

Все ще розгублено спостерігаю за тим, як він кидає мою сумку на заднє сидіння, а тоді зачиняє двері та відчиняє передні. Жестом руки вказує, щоб сідала, і я… роблю це. Напевно, зовсім збожеволіла, якщо так сміливо йду на такий відчайдушний крок. Я ж навіть імені його не знаю! Хоча сумніваюсь, що ця інформація якось мені допоможе визначити, чи не маніяк він, бува.

У салоні все дуже дороге і пахне шкірою. Поки розглядаю все, водій вже на своєму місці. Заводить двигун, але чомусь не поспішає їхати. 

– Так куди тебе везти? – цікавиться, не зводячи з мене погляду. 

– Ой, точно! – випалюю і кажу йому адресу, яку знаю напам'ять. 

– І навіщо тобі туди? Там же бізнес-центр, – дивується хлопець. 

– Мені необхідно зустрітися з однією людиною. Це дуже важливо, – відповідаю. 

– Зрозумів, – киває хлопець. – До речі, мене звати Мартін. А тебе, моя рятівнице?

– Ну, з рятівницею ти загнув, – хмикаю. – Поліна! 

– Слухаю, Полю, а давай ми з тобою пообідаємо разом? Я ж маю якось віддячити тобі за допомогу, – пропонує Мартін і зупиняє автомобіль на узбіччі. – Ну, і якщо чесно, не хочу ось так прощатись. Ти… мила. 

– Ну, дякую, – сама не розумію, чому так часто усміхаюся поряд з цим хлопцем. Він шалено харизматичний, і я не вірю, що такі, як він, коли-небудь будуть зустрічатися з такими, як я. Швидше за все, навіть зараз він пропонує це з ввічливості. – Але давай іншим разом. Я дійсно дуже поспішаю. 

– Шкода, – Мартін дістає з кишені штанів свій дорогий телефон і розблоковує його. – Тоді говори свій номер. Наберу завтра. 

Звісно, я можу відмовитися або ж сказати йому неправильні цифри. Та чомусь роблю зовсім не це. Кажу свій номер, але не прошу зробити дзвінок просто зараз, щоб і я могла його записати. Мій потріпаний життям Samsung навіть з сумки соромно діставати. 

– А чому ми не їдемо? – дивуюсь, розглядаючи у лобовому склі височенні хмарочоси. 

– Так ми на місці, – хмикає хлопець. – Тобі потрібна он та будівля. Пробач, близько наближатися не хочу, у мене там знайомі працюють. Можуть спалитися. 

– Добре, – в принципі, тут зовсім близько, і те, що Мартін мені допоміг – вже дорого коштує. – Ще раз дякую тобі! 

Хлопець віддає мені сумку і, підморгнувши, повертається в автівку, а я махаю йому рукою на прощання і чекаю, коли поїде. Залишившись на узбіччі зовсім сама, повертається хвилювання. Приїхати я приїхала, а що робити далі? Можливо, батько сьогодні не з'явиться тут, і що тоді? Спати на лавці у парку? 

Підхопивши сумку, прямую до будівлі, на яку вказав Мартін. На щастя, кілька днів тому ми з Лесею знайшли мого татка в інтернеті й тепер я хоча б знаю, як він виглядає. Абсолютно жодної схожості зі мною. Він високий блондин з борідкою, коли я яскраво-руда і зеленоока. Така ж, як і мама… 

– Куди це ви? – біля входу мене зупиняє чоловік у костюмі охорони. Він прискіпливо проводить по мені поглядом і виставляє перед собою руку. – Стороннім вхід заборонено!

– А я не стороння! – випалюю. – Мені Максим Курницький потрібен!

– Та невже? – не розумію, чому мої слова так веселять цього чоловіка. – Так він усім потрібен. Записуйтесь на прийом. Хоча сумніваюсь, що вас всередину пропустять. 

– І що мені робити? – з відчаєм питаю. На годиннику п'ята година вечора. Ще трохи – і доведеться йти у парк… Або ж шукати якийсь недорогий хостел. 

Чоловік ще раз мене розглядає і начебто зважує щось там у себе в голові. Коли мені здається, що надії немає, він нахиляється до мене і шепоче на вухо:

– Через двадцять хвилин Максим Павлович буде залишати офіс. Дочекайтесь його тут, але не біля входу, щоб охороні на очі не потрапляти.

– Дякую! – від щастя мало не обіймаю його за шию. Здається, у мене сьогодні день хороших людей. Спочатку Мартін, тепер ось цей… Залишилося лише батька побачити та не отримати добрячий удар по самолюбству. 

Підхопивши сумку, йду за ріг, де немає камер та людей, і сідаю на бордюр. Від хвилювання починають тремтіти руки, а ще шалено хочеться їсти. Взагалі не пам'ятаю, коли востаннє нормально їла. Якось не до власних бажань було.

Двадцять хвилин минає якось занадто швидко. Я все поглядаю на вхід, щоб не пропустити момент, коли батько вийде на вулицю. Різні люди то заходять, то виходять, але його немає. 

Коли ж біля входу паркується чорний позашляховик Mercedes, я навіть на ноги підводжуся. Внутрішні відчуття підштовхують вперед, і тільки-но роблю крок, як бачу його.

Батько виходить з будівлі у компанії ще одного чоловіка в костюмі. Вони про щось розмовляють і, здається, не помічають нікого навколо. Я ж швидко наближаюся, але коли відкриваю рота, щоб закричати, голос кудись зникає. 

Завмираю, і… сумка падає до моїх ніг. Якось в одну мить приходить розуміння, що дарма я сюди приїхала. Не потрібна Курницькому ще одна донька. У нього ж, напевно, щаслива родина, а руйнувати її я просто не маю права. 

Збираюся відвернутися і піти геть, але несподівано батько сам торкається мене поглядом. У ту мить, коли водій відчиняє для нього двері позашляховика. Йому б сісти у салон і поїхати до родини, але він не поспішає цього робити. Стоїть, наче вкопаний, і розглядає мене.