Розділ 1

Закидаю у дорожню сумку останні речі, які залишилися, і засовую замок. Документи в сумку, що на плечі – і готово! Розглядаю прискіпливо свою кімнату, у якій, окрім ліжка та шафи, більше нічого не залишилося. 

Ну все, можна йти, але чомусь ноги не хочуть рухатися. Можливо, тому, що я не знаю, що чекає мене за цими дверима…

У сумці дзвонить телефон, і, діставши його, бачу на екрані усміхнене обличчя подруги.

– Ти збираєшся зі мною прощатися, чи як? – питає невдоволено.

– Збираюся, звісно, – усміхаюся. – Якраз зібрала все. Скоро буду на нашому місці. 

Закінчую дзвінок та кидаю телефон у сумку. Дорожню беру у руку і таки залишаю кімнату. Намагаюсь не озиратись навколо. Все це завдає не потрібного зараз болю. Замикаю вхідні двері та натискаю дзвінок на дверях сусідки тітки Ліди. 

– Ой, Поліночко, ти вже зібралася? Я думала, хоча б на кілька днів ще залишишся, – з жалем говорить жінка. 

– Не думаю, що варто, – кажу стримано. – Я хотіла попросити вас приглянути за квартирою. Не знаю, скільки часу мене не буде, тому навідуйтесь туди інколи.

– Звісно, люба! – погоджується жінка. – Як скажеш! А куди ти зібралася? Все-таки тут своя квартира є. 

– Я хочу знайти батька. Мама залишила мені його адресу, – вирішую сказати їй правду. 

– Та ти що! – плескає у долоні. – А ти впевнена, що варто? Він стільки років не визнавав тебе. Хочеш знайти його, щоб знову серце боліло? 

– У мене не так багато варіантів, – знизую плечима. – Він – єдиний, хто у мене залишився. Якщо прожене, буду знати, що залишилася сама, і повернусь сюди.

– Можливо, ти й маєш рацію, люба, – киває жінка. – Тоді удачі тобі. 

Вона міцно мене обіймає, а я намагаюсь не заплакати. Все-таки за останній місяць стільки поганого пережила, що і ворогу не побажаєш.

Ми з мамою завжди жили скромно. Вона працювала у лікарні на швидкій, а я добре навчалася, щоб у майбутньому вивчитись і їй допомагати. 

Та місяць тому в нашу сім'ю прийшла біда. Мама сильно захворіла, і довелося практично всі гроші витратити на її лікування. Дійшло навіть до того, що я продала її золоті прикраси, які ще від бабусі залишилися. Шкода тільки, що нічого не допомогло і через місяць її не стало. 

Перед смертю мама розповіла мені про батька. Виявляється, вона завжди знала, хто він і де живе. Тільки в його життя не втручалася, сподіваючись, що він сам до неї повернеться. 

– Він не знає про твоє існування, доню, – шепоче, міцно тримаючи мою руку своїми худими пальцями. – Я тоді не наважилася сказати, що вагітна. 

– Думаєш, він зрадіє, дізнавшись про мене? – бурчу, тому що ідея зустрічатися з ним не здається мені хорошою. 

– Я боюсь залишати тебе саму. Хвороба забрала у мене не лише здоров'я, але й усі збереження. Люба, прошу. Знайди його і поговори. Якщо відмовить у допомозі – так і буде.

Зітхаю і витираю мокрі доріжки від сліз. Швидко збігаю сходами вниз і, зупинившись біля під'їзду, озираюся навколо. До автобуса ще дві години, тому треба поспішити на зустріч з Лесею. 

Швидко оминаю дитячий майданчик і повертаю за дім. Тут є невеликий сквер з деревами та тротуарними доріжками. Лесю помічаю на одній з лавок і, усміхнувшись, прямую до неї.

– Ти чого так довго? – бурчить невдоволено і передає мені склянку з кавою, куплену в кіоску поряд. 

– Просила сусідку за квартирою приглянути, – пояснюю і роблю ковток.

– Може, варто її продати? – питає Леся. – Навіщо тобі ця стара розвалюха? Купи щось менше, але пристойніше. 

– От повернусь, тоді і буду цим займатись, – киваю. – Не думаю, що татко буде до неба стрибати, побачивши свою позашлюбну доньку. Відправить мене під три чорти, зате останню волю мами я таки виконаю. 

Я і сама розумію, що трикімнатна квартира для мене однієї – це перебір. Вона дісталася мамі від її матері, а тепер все це добро – моє. Проблема лише в тому, що стан квартири не найкращий, тому, як би я не хотіла, взяти за неї хорошу суму не вийде. 

– Ти тримайся там, Полю, – Леся плескає мене по плечі та усміхається. – Ти ж стільки всього пережила. Не думаю, що зустріч з батьком зможе тебе зламати. 

– І я не думаю, – хмикаю. – Планую повернутися назад через кілька днів, знайти роботу і завершити навчання. Час звикати, що я одна, і сподіватися тільки на себе. 

– Ну чому тільки на себе? – ображено бурчить Леся. – А я? 

– Ну і на тебе, – виправляюся і цілую подругу в щоку. 

Леся проводить мене на зупинку і, перед тим, як розійтись, ще раз міцно обіймає. Чомусь їй здається, що я їду надовго, а от мені навпаки – скоро повернусь назад. 

Вже в автобусі дорогою у Київ ще раз читаю те, що написала мені мама перед смертю. 

Максим Павлович Курницький…

І навіть адреса внизу, де я точно його знайду. Виявляється, мій татко – багатий чоловік і живе собі просто чудово. У нього своя юридична компанія, дружина і… двоє дітей. Ну ніяк я не вписуюсь у цю ідеальну картинку, але якщо мама так захотіла, то я маю виконати її останню волю.