Розділ 22

    Спільне життя продовжувало своє існування. Тепер до пристрасті додалась буденність, яка трохи втихомирила шаленство почуттів. В’ячеслав нарешті відпустив свої страхи, зрозумівши, що ті, мабуть, виникають на певному етапі в кожного чоловіка його віку. Відрадою в душі стало те, коли у Маргарити виникли труднощі на роботі, тоді вона не зволікаючи прийшла до нього по пораду. Він знову відчув себе на коні, здатним на подвиги.

Вони вдвох, тримаючись за руки, прогулювались весняним парком. З уст Маргарити не сходила усмішка. Спільні прогулянки стали вже традицією якою насолоджувались обоє. Їм більше не потрібно було ховатися та уникати людних місць. Відчувши свободу, В’ячеслав нарешті видихнув на повні груди. Проте, ідеально нічого не буває, обов’язок батька ніхто не скасовував, тому інколи вихідний день доводилось ділити на два. Сьогоднішній день не став винятком. Маргарита відійшла взяти каву в місцевій ятці, а коли повернулась, то одразу помітила стурбований погляд В’ячеслава. Можна було нічого не запитувати, все й так очевидно.

- Що цього разу? Ангеліна не ночувала вдома? Загубився собака Юліана? Чи потрібно негайно з’явитись в офіс, бо без твого підпису не обійдеться?

- Маргарито, припини цей сарказм. - сховав телефон до кишені по якому щойно розмовляв з колишньою дружиною. - Завтра Ангеліна знайомить мене та Марту зі своїм хлопцем. - взяв до рук паперову склянку з кавою й поспішно зробив ковток через, що обпікся.

- Хвилюєшся?

- А, що не помітно? - прикусив губу на якій виднівся слід від гарячої кави.

Маргарита всміхнулась та вкрила його губи лагідним поцілунком, байдуже, що навколо - людно. Цей чоловік тепер належить лише їй.

***

    В’ячеслав ходив туди-сюди в очікуванні гостя. Уява за час відсутності доньки та потенційного зятя встигла намалювати панка, кримінального авторитета, чи ще гірше колишнього наркомана. Марта спробувала заспокоїти чоловіка, запевняючи, що все буде гаразд. Він вже й сам не розумів чому так хвилюється, та виявилось не даремно. За мить до будинку увійшла Ангеліна, тримаючись за руку з молодим чоловіком. В’ячеслав одразу зрозумів, що той значно старший за доньку. Він готовий був виставити того за двері, аби якомога далі від його донечки, однак, перехопивши погляд колишньої дружини опанував себе, і навіть знайшов в собі сили підійти та подати для потискання руку.

Олексію було 27 років, походив з простої сім’ї. Працював хлопець в IT компанії та навіть цей факт не втішив В’ячеслава. Пропалював сердитим поглядом, ставив провокативні питання, аби вивести на чисту воду того, хто відбирав в нього доньку. Якби не Марта, врізав би йому та прогнав геть зі свого дому.  

- Ну, і, що це було? - звернулась до батька розлючена Ангеліна після знайомства.

- Я проти ваших з Олексієм стосунків. 

- Можна поцікавитись чому?

- Все просто, він для тебе застарий.

- І це мені говориш ти, який пішов до молодшої за тебе на 30 років. - В’ячеслав здивовано поглянув на доньку, не очікуючи на таку детальну поінформованість. - Що? Думав я нічого не знаю? Менше треба в парках цілуватись. - скривилась, згадавши нещодавно побачену картину.

В’ячеслав завмер від несподіванки, на обличчі заграли всі відтінки розгубленості. Було вкрай ніяково перед донькою.

- Мені прикро, що ти це бачила. 

- Ой, тато. Я вже не дитина, все розумію. Кохання у вас. Тому хто, як не ти мав би мене зрозуміти. - маніпулятивно заглянула у вічі, сподіваючись на татове благословення.

В’ячеслав завагався, батькове любляче серце не готове було прийняти те, що його донечка виросла, та ще більше не готове було змиритись з обранцем старшим від Ангеліни на 10 років. Ні до чого не договорившись Ангеліна пішла пройтись містечком, залишивши батька лютувати. 

- Дарма ти так з нею. - сказала своє слово Марта, яка увесь цей час слухала їхню перепалку, особливо було неприємно чути про поцілунки з іншою, свідком яких стала їхня неповнолітня донька.

- Ти вважаєш, це нормально? - махнув демонстративно рукою кудись у бік вхідних дверей, якими нещодавно грюкнула Ангеліна.

- Ні, я так не вважаю, але заборонити їй кохати ми не зможемо, чи не тобі це не знати?!

- Все. Припини. Я зрозумів. Все це через мене. Навів на нашу родину - карму. - чоловік втомлено сів за стіл і закачав рукава сорочки. - Наллєш чаю?

Марта кинула в горня пакетик чорного чаю та залила туди гарячу воду. Те саме вона повторила й з іншим горням. Жінка сіла навпроти та задивилась кудись у простір. Після того, як вони з В’ячеславом розійшлись усі її думки були про роботу та дітей. Вона досі не могла оговтатись від втрати наймолодшої дитини. Щодня збирала себе по шматочках, надягала посмішку та крокувала з високо піднятою головою у новий день.

- Ти сама, як? - потурбувався В'ячеслав.

- Добре. За мене не хвилюйся. - всміхнулась кутиками вуст, не бажаючи виказувати своїх думок. - А в тебе, як життя? Б’є ключем? 

- Ти ж чула? - знову вказав в бік дверей.

- Так, чула. - Марта на мить замислилась. - Це звісно не моє діло, але дозволь, я усе-таки скажу. - поглянула на чоловіка синіми, як небо очима в котрих він колись танув. - Не псуй їй життя, вона ще така молода.

В’ячеслав припинив пити чай, він спочатку не зрозумів про кого говорить Марта, про Ангеліну чи Риту. Але з її погляду очевидно стало, що мова таки йшла про Риту.

- Це в тобі говорить матір. - підвівся, зрозумівши, що далі не слід продовжувати тему його особистого життя.

Марта не перечила, вона за сьогодні неабияк втомилась і бажала одного - прийняти гарячу ванну та піти спати.

В’ячеслав увійшов до квартири тихенько, аби не розбудити Маргариту. Втім виявилось, що дівчина не спала. Вона сиділа мовчки на дивані та спостерігала за ним поки він роздягався.

- Я думав ти вже спиш. Вибач, що затримався. - збирався підійти, втім напоровся на злісний погляд.

- Вп’яте за тиждень.