Розділ 19

    Маргарита з вікна готелю споглядала за ранковим містом. Швидше за усіх в місті прокидались двірники, доки всі спали вони поспішали навести лад на вулицях. В теплу пору жителі центру пробуджувались під знайомий звук мітли, що змітала опале листя та бруд, взимку ж від звуку лопати, що розчищала замерзлий сніг. Це був звичний ритуал. Так стражі чистоти готували місто до денної метушні. 

Дівчина відчула, як сильні руки огорнули її тіло, а вологі губи торкнулись шиї та оголених плечей. Вона досі не знала чи приносить їй задоволення близькість з іншим. Так, молоде тіло відзивалось на його ласки, ніжні цілунки та обійми, проте душа заявляла інше. Не задовольнялась, кричала від емоційного голоду. В ній говорив спротив. Увесь час Рита намагалась протидіяти своїм почуттям, зрештою, боротьба з собою виявилась програшною. Вона розвернулась і поглянула на Іллю. Симпатичний, сильний, сповнений амбіцій та принципів, то що ж їй не вистачає. Розуміла, що Ілля їй підходить значно більше, ніж В’ячеслав. У них могло бути майбутнє, однак для цього потрібно лиш відпустити минуле з іншим, що зробити, виявилось вкрай важко, воно впилось в пам’ять і не збиралось уступати місце новому почуттю. 

- Кого виглядаєш? - зиркнув поверх її голови, спробувавши віднайти щось, що могло привернути увагу дівчини.

- Нікого. Насолоджуюсь краєвидами. Правда ж гарно?! - вказала на Високий замок, що виднівся здалеку.

- Угу, можна було вчора й не підійматися на нього. - заусміхався, згадуючи вчорашню прогулянку. 

- Ну так, звідси він виглядає значно краще. - зробила серйозний вираз обличчя, втім не втрималась і розреготалась.

Ілля й собі заразився дівочим сміхом. Йому подобалось, коли вона була такою - безпосередньою, щирою, позбавленою з ним якої-небудь напруженості. На жаль, це було не часто.

Перед тим, як повернутись до гуртожитку Маргарита та Ілля вирішили ще трішки пройтись парком. Завтра понеділок, тож вриватись в нього потрібно зі свіжими думками й новими силами.

Хлопець та дівчина, як справжня закохана пара тримались за руки. Тоді Рита спіймала себе на думці, що їй це подобається. Вони з В'ячеславом не могли дозволити собі будь-де відкрито гуляти, а тим паче виказувати на людях свої справжні почуття. Чоловік завжди остерігався зайвих очей. Час було визнати, що хоча вона й почувалась поруч нього щасливою, втім життя в золотій клітці радості не приносило, навпаки - гнітило, убивало те, що просилось на волю. Те, що повинне було цвісти - в’яло.

- Про, що ти знову думаєш? - запитав Ілля, помітивши вчергове відсторонений погляд дівчини. Вимушений був зізнатись, його це починало дратувати. - Я не розумію, що з тобою діється. Ти ніби тут, але подумки завжди десь літаєш. Ми ніби разом, втім я тебе не відчуваю. Маргарито, що відбувається? - миттєво зупинився, взяв за обидві руки та заглянув в очі, з надією відшукати в них хоч якусь істинну.

Голос хлопця застав Маргариту зненацька. Звісно, Ілля не дурень і все помічає, тому не дивно, що він почав ставити питання. 

- Це все через того чоловіка, про якого говорив твій одногрупник? Так?

- Давай-но присядемо. - вказала на лавку поруч.

Як тільки-но вони присіли до них миттю злетілись голуби. Ілля покопирсався в кишені своєї куртки й через кілька секунд витягнув звідти жменьку гарбузового насіння.  

- Запаси. - всміхнувся Риті, досі очікуючи відповіді на свої питання. Він одним помахом руки кинув на землю поживу, яку зголоднілі птахи один в одного почали виборювати. - Ну. Кажи. Більше немає куди тягти. - занервував в передчутті правди.

- Ми з ним вже не разом, тому немає чого хвилюватись. - Рита поклала свою долоню хлопцеві на коліно, аби припинити його нервове сіпання.

- Але ти й досі думаєш про нього. Не потрібно бути екстрасенсом, щоб здогадатись про це. - поглянув на обличчя на якому помітне було сум’яття. - То це все правда, він за тебе старший, ще й одружений, і ця квартира це його тобі щедрий подарунок?! - Ілля зірвався з місця, розлякавши всіх голубів. - Ти кохаєш його? -  поглянув на неї, а сам здавалось, перестав дихати.

Маргарита опустила погляд. Годі було себе обманювати. Кохала, намагалась витіснити чоловіка з пам’яті, та це виявилось неможливим.

- Все зрозуміло. - Ілля розгнівався, він почувався ошуканим дівчиною в яку встиг закохатися. - Не можна починати нові стосунки, коли в старих стоять трикрапки!

Маргарита підвелась та підійшла до хлопця, їй було перед ним невимовно соромно. Шкодувала, що одразу про все не зізналась.

- Я думала, що зможу його забути. 

- І для цього використала мене?! - в його голосі було стільки болю, що Рита готова була провалитись крізь землю. - Я думав ти не така, а виявилось, звичайнісінька… 

- Зупинись. 

- Не хочеш чути правди. Розумію. Як і те, що не хочеш бути зі мною. Звісно, адже я не такий багатий. 

- Гроші тут зовсім ні до чого. 

- А, що ж тоді, Маргарито? Подобаються чоловіки набагато старші, владні?! - промовив з презирством в голосі. - Ти обрала для себе роль коханки, це огидно. 

Він з передсердя копнув ногою лавку, голуби, які знову зібрались довкола насіння, хутко чкурнули геть. Ілля не бажав залишатись тут ані секунди. Правда про Маргариту, яку він дізнався суперечила його переконанням і принципам. Він зазнав справжнього розчарування, від якого отямиться ще не скоро.

Маргарита дивилась йому вслід, аж доки Ілля геть не зникнув з поля зору. Слова кинуті хлопцем, зачепили за живе душу. Вона коханка, та не це було найстрашнішим, а те, що їй тепер на це було байдуже. Рита хотіла одного, аби вони з В’ячеславом знову були разом.

***

     Вчорашня розмова з Ігорем не виходила у В’ячеслава з голови. 

- Щось ти друже геть змарнів. - зауважив чоловік, поглянувши на друга. - Кажу тобі, все це через тих баб.

- А тобі звідки знати, он досі сам. Хоча, може, це на краще. - В’ячеслав потягнувся за склянкою з коньяком.