Розділ 30

    Жінка першою опустила погляд. Зніяковіла, як вперше під його пильним оком. В’ячеслав встав у бік, аби Рита увійшла. Зблизила між ними відстань, ступивши на поріг. Чоловік одразу вловив знайомий жіночий запах, що миттєво пронісся, коли проходила повз. Мимоволі заплющив очі, відчувши, як закололо десь в грудях, втім не виказав себе, аби не видатись перед Маргаритою слабким. Зачинив за нею двері й запросив на кухню. 

Дивно було знаходитись в цій квартирі через стільки років, ще дивнішим було те, що тут практично нічого не змінилось, В'ячеслав залишив в ній все як було. Всі ці роки квартира залишалась порожньою, зрозумівши, що Маргарита сюди ніколи не повернеться чоловік два роки тому в’їхав у помешкання. Його завжди тягнуло сюди, бо тут все нагадувало про неї. Про них. Так йому здавалось, що він знаходитиметься ближче до жінки. 

- Що питимеш? Каву? Чай? - знову першим порушив мовчанку.

- Каву. - відповіла Рита, здивувавшись своєму власному голосу, той дивно тремтів. Вона сіла на стілець навпроти й поглянула на В’ячеслава.

Колись широкі сильні плечі, якось осунулись. На обличчі додались зайві зморшки, а у волоссі з’явилось значно більше сивини. Блідий колір обличчя та синці під очима свідчили про те, що чоловік нещодавно переніс недугу. Попри те, він однаково залишався доволі привабливим і сильним. До нього безумовно тягнуло. 

- Постарів? - несподіване питання В’ячеслава вивело Риту з задумів. Вона підвела на нього свої зелені очі, не знаючи, що відповісти. - Можеш не відповідати, бо це й так очевидно. Час мало кого милує. Однак, тебе це жодним чином не стосується. З роками ти стала ще красивіша. 

Маргарита відчула, як зашарілась. Почала сердитися за свою реакцію та викликані емоції - "потрібно з цим щось негайно робити". 

- Припини. Я теж вже не дівчинка. На носі 31. - нарешті заговорила, повернувши собі впевненість в голосі. 

- Смішна, життя тільки розпочинається. - усміхнувся все тією ж манливою усмішкою. 

Крізь роки продовжував дивитися на неї з трепетом в очах. Милувався її вродою, прислухався до голосу. Всі ці роки виношував в своїй пам'яті її образ. Беріг важливі спогади їхнього минулого. Знав, що вже ніколи й нікого не зможе так покохати. Поспішив відігнати від себе нав'язливі думки. Налив каву і подав Маргариті горня, знову, кинувши на неї теплий погляд. 

- Ти, мабуть, здивований моєму візиту? - запитала, трохи освоївшись. 

- Не повірив, коли тебе побачив у вікні. Думав, ввижається. А потім здогадався, що це діло рук Марти. Мабуть, подумала, що я при смерті, тому викликала тебе.

Маргарита напружилась, адже обіцяла Марті нічого не казати. Немов прочитав думки, сказав. 

- Не кажи нічого. Я радий, що ти приїхала. 

Погляд його зелених очей знову, як колись проник в душу. Викликав хвилювання, навіть якусь збудженість. 

- То, що з тобою трапилось? - швидко отямилась. 

- Перестарався з бігом. В моєму теперішньому віці варто було б газети читати, а не в спортсмена гратись. - помітивши, як Маргарита зажурилась додав. - Вже все гаразд. Причин для хвилювання немає. 

Жінка відпила каву та усміхнулась. 

- Таку, як я люблю. Ти не забув. 

Нічого не сказав, лиш усміхнувся у відповідь. Не забув. Навіть не намагався. Усі ці десять років жив з думкою про неї. Спочатку думав, що помре, що не вистачить сил витримати розлуку, але вистояв. Був переконаний, що вчинив правильно, відпустивши її. Страх стати для коханої жінки тягарем на старості виявився більшим, ніж почуття. 

Погляд Маргарити зачепився за фото на холодильнику. Вона підвелась з-за столу та підійшла ближче. Одразу впізнала цей знімок, де вони з В’ячеславом в обіймах одне одного зробили селфі. Згадала, як тоді чоловік відмовлявся фотографуватись, але хіба їй можна було відмовити. Відчула присутність В'ячеслава позаду себе і завмерла на місці. 

- Я завжди тебе кохав. - прозвучало над головою. Його теплий подих у волоссі змусив Маргариту тремтіти. Її груди почали здійматись догори від важкого дихання, яке видавало жіноче хвилювання. 

- Тому відпустив?! - не втрималась - обернулась і одразу потрапила в чоловікові обійми. 

Вони вдвох відчували тепло тіл та чули дихання одне одного. На обличчі Маргарити виступив рум'янець. Злякалась того, що щойно відчула. Хотілось пригорнутись до грудей чоловіка й вдихнути терпкий запах, яким був завжди наділений. Відчула себе зрадницею, негідницею. Проте, не відступила, залишилась непорушно стояти.

- Рішення відпустити тебе було найважчим у моєму житті. - зізнався, заглянувши в очі. - Усі ці роки я не жив, а лиш існував. 

Маргарита не втрималась, піддалась, проявивши слабинку. Поклала голову чоловіку на груди, бажаючи, аби він, як колись заспокоїв її. В’ячеслав лагідно провів долонею по довгому волоссі. 

- Моя дівчинко. Не плач. - звернувся до жінки, відчувши вологу від сліз на своїй сорочці.

Розридалась ще більше. Не тримала на В'ячеслава образи, ба більше, була вдячна йому, що дозволив йти далі. Ні про що не шкодувала. Була щасливою з іншим, зуміла покохати ще раз. Ілля був іншим, дещо занудним, втім надійним і постійним. Він обожнював Маргариту та їхніх двох дітей. Йому легко вдавалось знайти з ними спільну мову, що Риту заспокоювало. В шлюбі з Іллею вона отримала все про, що мріяла. З В’ячеславом же життя було інше. Поруч з ним щоразу почувалась, наче на американських гірках. Переживати емоційні гойдалки нізащо б більше не хотіла. 

- Я хочу, щоб у тебе все було гаразд. - промовила крізь сльози. Вона торкнулась долонькою колючої щоки чоловіка, змушуючи його від задоволення заплющити очі. - Хочу, щоб ти жив і радів. 

- Все так і є. У мене все добре. - перехопив руку і лагідно поцілував долоню. - Ну, чого, ти дівчинко? Можеш за мене не перейматися. Я дорослий чоловік.

- А як же особисте життя? Ти самотній. - промовила зі сумом в голосі. 

- То й що. Мені так добре. Та й зовсім я не самотній, нещодавно у мене народився онук. Так що тепер я перебуваю в статусі дідуся.