Розділ 26

- В’ячеслав. Маргарито. Мої вітання.

- Марто, і ти туди ж. - розгнівався на тон в якому відчувалась офіційність.

- Та годі тобі. Чого ти такий напружений? Все ж наче нормально. Бери приклад з Маргарити. Змушений сказати, ти молодець. Гідно себе відстояла. - втрутився Ігор, який був свідком всього, що тут відбулось.

Маргарита опустила погляд. Вона почувалась ніяково біля цих людей. З однієї сторони стояв найкращий друг В’ячеслава, а з іншої колишня дружина. Це вже було занадто. 

- Вибачте, я повинна відійти. 

- Все гаразд? Мені піти з тобою? - заметушився В'ячеслав, не бажаючи відпускати Маргариту одну. 

- Ні. Не хвилюйся. Я швидко.

Вона прямувала до вбиральні, яка знаходилась в кінці зали. Їй було не затишно в цьому середовищі серед усіх тих людей наповнених пафосу та зверхності. Відчувала на собі цікаві погляди, чула, як за її спиною шепочуться, осуджуючи за щастя. В’ячеслав мав рацію, коли говорив про свої побоювання і не бажання представляти її перед цими людьми. Маргарита відкрила кран, і підставила під потік холодної води обидві долоні. Вона торкнулась вологими руками шиї, скроні й лише тоді відчула, як почала відступати паніка. Глянула на себе в дзеркало, знову переконавшись у своїй красі та внутрішній силі. Незламна. Маргарита струснула волоссям, готова покинути цей тимчасовий прихисток. Не сидіти ж тут довіку.

На щастя по дорозі ніхто не трапився, а тому не довелось відбиватися самотужки. Зраділа, помітивши здалеку постать В’ячеслава. Пришвидшила кроки, бажаючи швидше опинитись біля нього, аж раптом застигла на місці, зачувши розмову.

- Шкода, ви були гарною парою. І бізнес у вас ладився, а тепер що ж? - допитувала якась жінка. 

Маргарита не відразу побачила довкола В’ячеслава людей, які оточили його і Марту.

- Нічого не змінилось. Ми з Мартою залишаємось й надалі партнерами, як і батьками наших двох дітей. - відповів В’ячеслав рівним голосом, витиснувши з себе посмішку. - І на майбутнє, вважаю, що цю розмову варто припинити. - зиркнув на Марту, шукаючи в ній підтримки, адже в цій всій історії йшлося й про неї.

Марту в їхньому колі любили. А, дізнавшись про причину їхнього з В’ячеславом розлучення почали ще й співчувати, а чоловіка навпаки зневажати. Мовляв, покинув дружину і пішов до молодої коханки, котра до всього ж годиться йому в доньки. Що ж думали про Маргариту було очевидно - зруйнувала щасливу сім’ю, відібрала батька в дітей. Зазвичай, розлучниць зневажають. Часто та чи інша потрапляє під обстріли людських прокльонів. Нікому немає діла, як там все відбувалось насправді. Сценарій один - закрутила дурному голову, він і повівся. Маргарита хотіла провалитись крізь землю. Ось так легко й просто люди стоять і обговорюють чужу долю. Її долю.

- Марточко, а як же ти? - запитала одна з жінок.

- Я в нормі. Не варто за мене хвилюватись. Все, що робиться, робиться на краще. - Марта роззирнулась, відчувши позаду себе чиюсь присутність. 

Маргарита стояла розгублена, вочевидь втравтивши від хвилювання рішучість. Вона глянула на дівчину, інша б зневажала її, але не Марта. Не було в ній злоби, чи образи на ту котра відібрала у неї чоловіка. Можливо, вона пошкодує про вчинок, який збиралась зробити, але рішень своїх жінка ніколи не міняла.

- Прошу вітати. - підійшла до дівчини, підштовхуючи її вперед. - Це Маргарита. 

- Моя наречена. - втрутився В’ячеслав, огорнувши геть розгублену кохану за плечі.

- Прошу любити й ставитися  до неї з повагою. - продовжила Марта, даруючи дівчині усмішку. 

Між групкою людей утворилась павза. Ніхто не знав, як правильно реагувати на звернення жінки. Першим заголосив Маркович, стариган, котрому Рита одразу припала до душі. А за мить до вітань приєднались й усі інші. 

- Рито, я збиралась подихати свіжим повітрям, не підеш зі мною?  - Марта звернулась до дівчини, відчувши, що тій потрібен порятунок.

- Ковток свіжого повітря не завадить. - погодилась, відчуваючи, як досі палає все обличчя. Прикута до неї нещодавно увага була гіршою, ніж коли вона виступала перед цілою аудиторією в університеті.  

- Марто, що ти вже надумала? - втрутився В’ячеслав, готовий всяко захищати свій скарб.

- Слава, ходімо вип’ємо. - Ігор потягнув друга до барної стійки, аби зняти напругу, яка передалась вже і йому. - Дівчата розберуться.

- Все гаразд. Я скоро повернусь. - запевнила чоловіка.

Вони з Мартою вийшли на вулицю, видихнувши вдвох з полегшенням.

- Ну й вечір. - промовила Марта, несподівано витягнувши зі сумочки пачку цигарок. - Будеш? Хоча, мабуть, не варто, бо В’ячеслав, коли дізнається - розсердиться. Він ніколи не любив запаху тютюну.

- Для чого ви це зробили?

- Що саме?

- Стали на мій захист.

- Не знаю. - здвигнула плечима. - В’ячеслав сказав, що в мені говорить перш за все матір. Жах, як це дивно звучить. І смішно, і грішно. - затягнулась цигаркою, залишивши на ній слід від яскравої помади. - Якщо чесно, я не тебе захищала, а честь нашої родини. Як не крути, а ми якимсь чином пов’язані між собою. Достатньо того, що ти спілкуєшся з Юліаном. Так, що пусте.

Не хотілось повертатись всередину, де повно хижаків здатних проковтнути тебе цілком. Та десь там на неї чекав В’ячеслав, який вже, мабуть, почав хвилюватись. Вони з Мартою знову повернулись до зали, цього разу їх ніхто не займав. В’ячеслав розмовляв з якимсь чоловіком, похапцем кидаючи погляди в бік виходу. Звичайному сторонньому не помітне було чоловікове перенапруження, і лише дві жінки бачили його занепокоєність. 

Вечір добіг кінця, чому Маргарита невимовно раділа. Після повернення додому В’ячеслав стягнув надокучливу краватку та налив собі коньяку, бажаючи залишити важкий вечір позаду.  

- Маргаритко, за тебе. - підняв склянку й зробив кілька ковтків пекучого напою, опісля, закусивши все лимоном. - Вистояла моя дівчинка. Пишаюсь тобою.

- В’ячеславе, ходімо краще спати. - відібрала пляшку, ховаючи її до бару. - Я знаю кращий спосіб розслабитись.