Розділ 25

    Не попрощавшись з В’ячеславом, Ангеліна вийшла з автомобіля. Марта, яка стежила за ними з вікна будинку, зрозуміла все без зайвих слів. Прикро, що все так. Надія, що донька прийме нову батькову сім’ю була, хоча й зовсім маленька. Жінка накинула на себе светр і вийшла у двір до В’ячеслава. Привітавшись з сином підійшла до чоловіка, висловлюючи свої співчуття.

- Ти ж розумів, що так могло бути?!

- Марто, не настільки ж. - смикнуло усього від обурення. - Юліана шкода в цій ситуації, бідолашний не знає як йому бути. Але він молодець, поводився, як справжній чоловік. 

Марта усміхнулась, бо було приємно таке чути. Хлопчик й справді на свій вік поводився розумно та виважено.

- Є чому повчитись у сина. - промовила, пишаючись малим.

- В кого вона така? - В’ячеслав махнув в бік будинку. Досі не міг заспокоїтись. Було соромно перед Маргаритою, яка передчувала неладне. Перед Мартою, що засмутив дітей. Перед собою, тому що виявився нікудишнім батьком.

- Дай їй час. Все владнається.

- Ти впевнена в цьому? Вона ненавидить мене.

- Ангеліна в такому віці, що їй зараз усі не милі. Не змушуй її ні до чого, вона сама вирішить, що їй з цим всім робити.

- Вона ж, мабуть, і на весілля не захоче прийти?!

- Не потрібно її тягти туди куди вона не хоче. Вона здатна самостійно прийняти рішення.

- Добре, Марто. Піду я. Дякую, що відпустила їх і вибач, що все так вийшло, я не хотів їх засмучувати. 

Жінка з розумінням поставилась до того, що відбулось. Вона поплескала чоловіка по плечі й повернулась до будинку. В’ячеслав сів в авто й рушив до нового помешкання, де на нього чекала його Маргаритка. Кляті випробування продовжувались, бідолашній знову доводиться страждати та перейматись клопотами, якими не слід тривожитись у її віці. Він увійшов до квартири, попри те, що тут нещодавно панувала не зовсім радісна атмосфера, однаково відчував, що повернувся додому. Маргарита сиділа в напівтемряві та пила чай. 

- Будеш? - вказала на скляний чайничок в якому виднілась запарена ромашка.

- Давай. - усміхнувся кутиками вуст, радий повернутись до неї. 

Вони деякий час сиділи в мовчанці, попиваючи теплий чай.  

- Мені ніяково перед тобою. Замість того, щоб готуватись до весілля, п’єш зі мною заспокійливий чай.

Знала, що розмови не оминути, цілий вечір міркувала чи могла щось змінити, чи зробила від себе все можливе, аби знайти спільну мову з Ангеліною. 

- Я сама взяла на себе цю відповідальність. Ми майже одна сім’я, і я не стоятиму осторонь. Це наш з тобою клопіт. Тим паче все це через мене.

- Маргаритко, дівчинко. Не звинувачуй себе ні в чому. Ти старалась, як могла. І я тобі за це невимовно вдячний. - торкнувся руки коханої, відчуваючи приплив ніжності.

- Її можна зрозуміти. Я б, мабуть, так само поводилась, дізнавшись, що рідний татко покинув маму заради іншої жінки, а тут ще й виявляється, що розлучниця практично її ровесниця.

В’ячеславові нічого не залишалось, як підхопити Маргариту на руки та закружити по квартирі. Його зворушили її слова, не ображалась, не втекла при першій проблемі, яка виникла. Поводилась достойно та мужньо. Вона здавалась ще такою юною, а виявилось, що в ній приховано достатньо мудрості та сили, аби осягнути сімейні складнощі. Цю ніч вони провели без сну, їм було що сказати одне одному, а натомившись від розмов - кохались, забуваючи про негаразди. 

***

На деякий час конфлікт затих. Всупереч не бажанню доньки з ним бачитись, В’ячеслав однаково продовжував їй телефонувати та навідуватись до них в гості. На її сімнадцятиріччя він подарував квартиру, втім навіть це не змусило Ангеліну перемінити свого ставлення.

На відміну від сестри маленький Юліан спілкувався з татом і навіть знайшов спільну мову з Маргаритою. Хлопчик часто навідувався до них у гості, або ж вони в трьох їздили розважатись в місця, які перш за все цікавили Юліана.

В’ячеслав за сніданком перевіряв пошту, коли раптом натрапив на нещодавнє запрошення. Його насуплений погляд привернув увагу Маргарити.

- Що це? - Рита перехилилась через стіл й заглянула в телефон.

- Запрошення на вечірку. 

- І тому ти такий схвильований? - глянула на чоловіка, не розуміючи, що спровокувало таке напруження.

- Воно для двох.

- І?

- Там будуть усі. Від партнерів до Ігоря з Мартою.

- І через це ти не хочеш, щоб я йшла з тобою? Ти боїшся?

- Зрозумій, я хвилююсь за тебе. Це не ті люди, які будуть добирати правильні слова. Вони здатні ранити. А я не хочу, аби ти потім через це страждала.

- Дурненький мій. Мені надзвичайно приємно, що ти піклуєшся про мене. Але ж я не маленька дівчинка, яка не здатна за себе постояти. Я не збираюсь більше ховатись. І тому готова з’явитись на публіці, як твоя майбутня дружина.

- Маргаритко, я захоплююсь тобою. - не зміг встояти перед сміливістю своєї витонченої дівчинки. - Інколи, мені здається, що ти сильніша, ніж я сам.  

- А хто мені надає крил і тієї впевненості? Не знаєш? 

- Здогадуюсь. - злегка зашарівся, очі засяяли. - Я люблю тебе. - потягнувся через стіл, аби поцілувати ту, без якої не уявляв свого життя.

- І я тебе люблю. - прошепотіла у гарячі вуста коханого.

На вечірку Маргарита обрала легку сукню, бордового кольору, що досягала колін. Вона надавала їй не тільки відчуття легкості та ніжності, але й водночас впевненості й хоробрості, що аж ніяк не завадить сьогодні. Своє хвилясте, довге волосся, дівчина підібрала з двох боків, зашпиливши локони перламутровою шпилькою. Про макіяж подбав візажист. Тож, залишилось лише натягти сережки та підібрати взуття на підборах. 

- Моя ти, зіронько. Я в захваті від твоєї краси. - до кімнати увійшов В’ячеслав, ледь не втративши голову. - Не можна бути такою красивою, це небезпечно для мого здоров’я. - заусміхався, гордий, що вона дісталась йому, а не комусь іншому.