Розділ 24

    Вранці голова В’ячеслава бажала кращого, ще й Маргарита, наче навмисне влаштувала на кухні кулінарне шоу. Запах тостів і свіжоприготовленої яєчні створювали ефект навпаки.

- Маргаритко, ти можеш не гримати цими тарілками так голосно?! І відчини, будь ласка, вікно. - підвівся, але наступної секунди ліг знову, відчувши запаморочення в голові.

Дівчина продовжила дзвеніти посудом, та вікно все ж відчинила. 

- Дякую. -  цього разу спроба підвестись з дивана, була успішною. Чоловік налив собі кока-коли, яку ще вчора прихопив зі собою. Випивши все до останньої краплі відчув незначне полегшення. - Не розумію, чому мені так кепсько.

- Можливо менше потрібно було пити. - поглянула з-під лоба, стримуючи лють. - І припини пити цю гидоту. - вказала на пляшку газованої води.

- Маргаритко, не потрібно зі мною розмовляти в такому тоні. Я не хлопчик на якого можна нагримати, чи поставити в куток. - сказав доволі строго. - Я усвідомлюю, що роблю. 

- Так, я бачу. - зиркнула на обличчя, колір якого був блідий. - Ти шкодиш своєму здоров’ю.

- Сонечко, це моє здоров’я, я сам за нього несу відповідальність. Не варто за мене хвилюватись. 

Спроби ним командувати він присікатиме одразу. Зрілий, самодостатній у своєму віці чоловік не може дозволити кому-небудь собою керувати, навіть якщо йдеться про кохану жінку.

- Завтра ввечері у нас з дітьми нарешті відбудеться перше знайомство. Якимсь чином, але Марті вдалось вмовити Ангеліну прийти. - несподівано перевів тему.

- Ти хочеш, щоб ми вечеряли тут, в нашій квартирі? Тобі не здається, що їм, а особливо Ангеліні можливо буде не затишно в цих стінах?

- Я думав про це, але вирішив, що навпаки, запросивши їх до нашого дому, це допоможе їм відчути себе потрібними. Вони повинні знати, що їм тут раді. - глянув на Риту, шукаючи в її очах розуміння та підтримку.

- Звісно, В’ячеслав. Все так й буде. Не хвилюйся, ти не сам. - поклала теплу долоню йому на руку.

Чоловік всміхнувся коханій, бо насправді хвилювався не лише, як все відбудеться, але й чи зможе Маргарита прийняти часточку його душі.

***

    З самого ранку Маргарита наводила в помешканні чистоту та порядок. Попри те, що В’ячеслав пропонував замовити готові страви в якому-небудь ресторані, готувати вечерю Рита вирішила теж самостійно.

- В'ячеславе, слухай, а що любить на десерт їсти Юліан? Чи може краще буде спекти кекси для усіх. Вони їстимуть, як ти думаєш? - беззупинно говорила, хвилювалась. 

Чоловік підійшов до дівчини, та лагідно взяв її за обидві руки, відірвавши від процесу збивання яєць.

- Пригальмуй. - поцілував пальчики, котрі встигли побувати в борошні. Його впевнений, рівний голос діяв, ніби заспокійливе, він здатен був заколисати неспокій та внутрішню тривогу, що вирували в дівочій душі. - Десерт я замовлю. Ти й так достатньо всього наготувала. 

- Але я хотіла…

Не дав договорити, приклав до губ великий палець. Маргарита заплющила очі, насолоджуючись близькістю. Вона танула в його ніжних руках, забувалась, як тільки-но чоловік опинявся поруч. Не бажала, аби це коли-небудь припинялось, потяглась до коханого, підставляючи губи для поцілунку. Вона не знала скільки їм відведено часу бути разом, однак знала інше. Попри відмовляння подруги не виходити заміж за чоловіка набагато старшого за неї, аби не довелось невдовзі виносити за ним горщики, попри слова рідної матері добре все обдумати перед тим як вставати на сімейний рушник, вона однаково кохатиме його до останнього подиху, до останньої миті. В’ячеслав і Маргарита стояли кілька хвилин в мовчанні, тісно обійнявшись. Було добре обом, ніщо інше немало значення.

- Заспокоїлась трішки? - заглянув в зелені очі. Дівчина кивнула, бо справді відчула спокій, нехай тимчасовий, доки не приїхали гості. - Тоді йди одягайся. Я тут приберу. - промовив з ніжністю в голосі. 

Маргарита не стала цього разу перечити чоловіку, і слухняно попрямувала у спальню.    

Доки Рита завершувала останні приготування, В’ячеслав поїхав по дітей. З відсутністю чоловіка знову повернулась тривога, а раптовий телефонний дзвінок взагалі змусив випустити склянку з рук.

- Донечко, привіт. Обіцяла зателефонувати, і десь пропала. - зазвучав мамин турботливий голос.

- Мамочко, вибач. Забігалась. З хвилини на хвилину має повернутись В’ячеслав з дітьми, ось чекаю.

- Переживаєш?

- Не без цього. 

- Маргаритко, як буде так буде. Ти в мене розумна, знайдеш підхід до будь-кого. Навіть з дітьми В’ячеслава. - попри не прийняття їхніх стосунків, жінка однаково підтримувала єдину доньку, аби тільки та була щаслива.

- Маю побоювання, що вони мене ненавидять. - зізналась матері, хоча й не планувала розповідати те, що не давало спокою.  

- Це поки вони з тобою особисто не познайомились. Ось побачиш, з часом спілкування налагодиться, я в цьому впевнена.

- Дякую, мамочко. Ти знаєш, які потрібно знайти слова, аби мене збадьорити. - пройнялась любов'ю і сумом водночас. - Здається, приїхали. Мушу бігти. Цілую, рідненька. Скоро побачимось.

- Успіху, доню. Триматиму за тебе кулаки.

Перед тим як вийти до В’ячеслава з дітьми, Маргарита зробила кілька вдихів-видихів, та навіть це не допомогло, хвилювалась, як дівча перед екзаменом. Та ж не ховатись в кутку вічно, надала обличчю спокою і вийшла зі спальні.

- Ось, знайомтесь. - звернувся до дітей В’ячеслав. - Це Маргарита. Моя наречена.

- Рада вас вітати. - привіталась, одразу відчувши на собі неприязний погляд з боку старшої доньки. 

- Це Юліан, мій молодший син. Юліане, що потрібно сказати Риті? 

- Добрий вечір.

- Добрий вечір. Приємно, Юліане з тобою познайомитись. - Рита подала хлопчику руку, і той не вагаючись відповів тим же.

- А це Ангеліна,  моя донька. 

Незручна пауза утворилась між дівчатами. Ангеліна усім своїм видом показувала, що Маргарита їй неприємна. Мабуть, це б навіть сліпий відчув. Дівчина мала такі ж сині очі, що і її мама, лише ті виблискували ненавистю. Вона зухвало глянула на Маргариту, так ніби оцінювала її. “Звичайна, сіра мишка. І, що тільки в ній тато знайшов”.