Розділ 21

    Усю ніч чоловік не міг зімкнути очей, нарешті двері були відчинені, бери та йди. Та щось його не впускало. Це був страх. Він весь цей час мріяв про Маргариту, а зараз, коли нічого не тримало, боявся, що вона його відштовхне, прожене геть. Лише за тиждень наважився таки на зустріч з нею. В'ячеслав під’їхав до будинку, сподіваючись, що вона повернулась знову сюди жити. Кляте хвилювання не давало нормально дихати, а можливо це все через краватку, яку невідомо для чого начепив. Не витерпів, злегка її попустив, і справді відчув полегшення. Готовий вже до будь-чого, нарешті натиснув на дзвінок. Здалось, пройшла вічність доки по той бік дверей не почулись знайомі кроки.

- Ти?! - Маргарита не хотіла виказувати своїх справжніх почуттів, тому миттю надала обличчю байдужості. Та чи не знав він своєї дівчинки, читав її, немов відкриту книгу. Зраділа, засяяла.

- Досі упираєшся своїм почуттям? - запитав, але через поріг не переступив. - Ти ж знаєш, це безглуздо, вони сильніші за людину.

- Чому ти прийшов? - продовжила грати роль безтурботної, вже й сама не знала для чого це їй, бо ж готова була примиритись зі своєю гордістю, аби тільки бути з ним.

- Ми з Мартою розійшлись. Назавжди.

- І тому ти прийшов до мене? Впевнений, що я прийму тебе назад?!

- Маргаритко, невже ти зовсім не рада мене бачити? - наблизився, взяв за плечі. Ледь стримувався, аби не припасти до рідних губ. Чекав, що відштовхне, прожене геть, натомість несподівано пригорнулась та заплакала. - Ну чого ти, дівчинко. Не плач. Все вже позаду. - притис міцніше, погойдував злегка, доки не відчув, що заспокоїлась, тоді схопив на руки та поніс до кімнати, зачинивши ногою двері.

В’ячеслав приготував чай і вони вдвох, як колись сиділи на дивані та розмовляли. М’який, рівний голос чоловіка окутав Маргариту спокоєм. Вона знову мліла в його ніжних руках. Нарешті В’ячеслав нікуди не поспішав, він більше не змушений повертатись додому. Тепер його дім тут, біля його дівчинки. Зі спокійним серцем вони разом будуватимуть плани на майбутнє. 

***

    Ранок понеділка не здавався таким важким і безнадійним, як до цього. Відчувши на собі обійми коханого Маргарита усміхнулась. Це був не сон, вони справді разом. Дівчина легенько, аби не розбудити чоловіка торкнулась його щоки, що вкрилась густою щетиною, їй подобалось, коли він певний час не голився, тоді чоловік здавався надзвичайно привабливим. Його красиві губи не менше вабили її погляд, не вагаючись провела вздовж двох пухких ліній, коли відчула, як ті відкрились і поцілували її тонкі пальчики.

- Я боявся, що це могло мені наснитись, на щастя ти тут. - пригорнув тісніше, насолоджуючись близьким запахом коханої.

Вони ще довго ніжились в ліжку, лише коли добряче зголодніли, то змусили себе піти на кухню щось поїсти. Доки заварювалась кава, В’ячеслав нарізав бутерброди. Маргарита сиділа навпроти та спостерігала за чоловіком. Вона не помічала різниці у віці про яку їй всі твердили. Хіба це має значення, коли кохаєш до нестями. Нехай всі довкола переконують їх в протилежному, нехай вони не отримають благословення на щасливе майбутнє від рідні та друзів, але вони будуть разом стільки, скільки їм долею відведено часу. Вона не дозволить їхнім стосункам зігнутись під тиском звичайних людей, лише тому, що ті вважають це не нормою, чимось не правильним, недопустимим у наш час. З потоку власних думок Маргариту вирвав звук мобільного. Не вагаючись відповіла. За декілька хвилин після розмови Рита зі щасливим обличчям кинулась чоловіку на шию.

- Пам’ятаєш, я ходила на курси івент-менеджменту?! Так ось мені й ще кільком дівчатам запропонували спробувати себе на практиці. Правда, декілька днів доведеться затримуватись допізна. Це ж нічого? - глянула, побоюючись, що В’ячеслав буде проти.

- Ні, чого ж?! Коли мова йде про кар’єру, то ніяких проти не може бути. Я лиш забиратиму тебе, гаразд? 

- Звісно. - розпливлась в широкій посмішці. Хто стане відмовлятись від турботи свого чоловіка.

***

     Івент-агенція готувала корпоратив для працівників фармацевтичної кампанії. Маргарита й подумати не могла, що так захопиться цим дійством. Увесь підготовчий процес забирав чимало сил та енергії, на кожному з організаторів лежала шалена відповідальність. Кожна деталь мала величезне значення, порушивши котрусь, все могло піти шкереберть. Та все це вартувало тих зусиль, які докладали професіонали. Згодом ти отримував зворотний зв'язок у вигляді щасливих емоцій, безмежних подяк та радісних усмішок. 

В’ячеслав, як й обіцяв забирав Маргариту одразу після підготовки, втомлену, однак щасливу. Від переповнення емоцій у неї не закривався рот, хотілось розповідати все до дрібниць. Він слухав, жодного разу не перебиваючи, бо йому насправді було цікаво.

В’ячеслав під’їхав до ресторану у зазначений час. Гості помалу виходили на вулицю, про щось розмовляючи. Обличчя у всіх були радісні, значить свято вдалось. Втім В’ячеслав не сумнівався, що все так і буде, адже вірив у можливості своєї Маргарити. 

Незабаром з будівлі вийшла й сама Рита з ще декількома дівчатами та хлопцями серед яких були й старші чоловіки. Вони щось радісно обговорювали та гучно сміялись. В’ячеслав терпляче чекав, і лише коли помітив, як один з чоловіків нахилився, аби поцілувати Риті руку, поблимав фарами, привертаючи до себе зайву увагу. Попрощавшись з усіма, дівчина одразу побігла до машини, рада бачити коханого. Вона потяглась для поцілунку, однак наштовхнулась на його суворе обличчя.

- Ти сердишся? Чому? Все так, як ми й домовлялись. - зиркнула на годинник.

- Хто він? - кивнув в бік чоловіка, який явно зацікавився його Ритою.

- Здається, хтось ревнує. - усміхнулась кутиками вуст, торкаючись бородатої щоки. В’ячеслав мимоволі заплющив очі й потерся об ніжну шкіру коханої.

Справді ревнував. Маргарита ще така молода та красива, не дивно, що довкола неї крутяться стільки чоловіків. Від неї йшов надзвичайний потік енергії, якої йому самому вже бракувало. Вона була сповнена бажання жити, здобувати освіту, реалізовуватись, тоді коли він би все покинув і відправився в якісь теплі краї зустрічати старість. “Та, що ж це, яка ще старість”, миттю відігнав гнітючі думки, що осіли в голові.