Розділ 14

    Як тільки-но за Мартою зачинились двері, Рита впала на ліжко. Цього разу вона не стримувала сліз. Ті невпинно лились, облегшуючи душу. В’ячеслав виявився негідником, та чи можна його вважати зрадником, коли мова йшла про зв’язок з власною дружиною. Маргарита заревла ще голосніше, гірко було визнавати, та він їй ніколи не належав.

Побачивши Маргариту, її налитий болем погляд, серце чоловіка розірвалось на дрібні шматки. Через нього вона знаходилась на грані божевілля, через нього страждала. 

- Не підходь. - зупинила його, знаючи, що коли підпустить до себе, то вже не зможе протистояти. 

Та він знав, як діє на неї, не зупинився, наступав. Крок за кроком і його очі вже вдивлялись у її. О, цей погляд, який вивертав душу, який зазирав у незвідані куточки її внутрішнього світу, зводили з розуму, обеззброювали, робили слабкою.

- Я думала у вас домовленість, а виявляється домовленість лише в тебе.

- Пробач. - готовий впасти на коліна і благати вибачення. - Я припустився помилки.

Маргарита скривилась в іронічній посмішці - “помилка” скільки було цинізму в його словах. “Неправильність у діях, погрішність, похибка, яка коштує щастя”. 

- Помилка, за яку тепер доведеться платити. - відповіла, з докором в погляді. 

- Це нічого не змінює. - стиснув її обличчя в своїх долонях. - Я люблю тебе і хочу, щоб ми були разом.

Гримаса жалю перекосило юне обличчя, Маргарита ніколи не думала, що В’ячеслав може виявитись таким егоїстом. 

- Як ти можеш так говорити? Чи ти думаєш я зможу з цим жити, знаючи, що десь там плаче твоя дружина, діти, а тепер ще й ваше ненароджене дитя? А ти сам, зможеш? - відмахнулась від обіймів, не відчуваючи більше від них насолоди. - Я до останнього вірила тобі. Була переконана, що між вами все давно скінчено.

- В'ячеслав не знав, що відповісти. Маргарита мала у всьому рацію, як і право на нього ображатись та гніватись. 

- Я не відмовляюся від дитини. Але й від тебе також не відмовлюсь. Нізащо, чуєш? - струснув за плечі, хапався за неї в надії зупинити від рішення, яке вочевидь вона для себе вже прийняла. - Мені немає виправдання. Знаю. Однак, за ради тебе, заради нас з тобою, я готовий на все. - пригорнув до себе. Відчув, як вона почала заспокоюватись. Маргарита притислась у відповідь, вдихаючи аромат коханого чоловіка. - Не проганяй мене. - прошепотів на вушко.

Проте, хвилинна слабкість миттю минулась, дівчина відсторонилась, аби востаннє заглянути в зеленкуваті очі. Вона була непохитна. 

- Зараз ти потрібен своїй сім’ї. 

- А як же ти? Невже більше не любиш? - заглянув в очі, а здавалось в саму душу.

- Нічого не змінилось. Моє серце однаково належить тобі, втім зараз ти повинен бути не тут. 

- Маргаритко. - знову кинувся до дівчини, вдячний їй за все. “І звідки в цій тендітній, ще такій молодій особі стільки мудрості та терпіння”.

- Все, йди, благаю. - спробувала виштовхати за двері, бо вже несила було терпіти. Здавалось ще якусь мить, і передумає. 

Сердилась на себе за свою великодушність, за роль мучениці, яку щойно для себе обрала. Насилу, але Маргариті вдалось нарешті заспокоїтись та запевнити своє серце, що час розставить все по своїх місцях.

***

     Рита не пам’ятала, як прожила місяць без В’ячеслава. Кожен день був схожим на інший. Вона вмивалась вечірньою тишею, і самотніми ранками. Було нестерпно. Сьогодні їй виповнювалось 20 років і від цього боліло ще дужче. 

- Маргаритко, донечко, вітаю тебе з днем народження. - першою зателефонувала й привітала мама. - Як ти, дитинко? 

Зібравшись з усіх сил, аби мама нічого не запідозрила, Рита якомога радісніше проголосила, що в неї все гаразд.

- Збираюсь до університету. Ввечері з Лізою та Ірою святкуватимемо мій день народження. 

- А В’ячеслав, як же? Як в тебе взагалі з ним справи? - не змогла не запитати, адже хвилювалась за доньку.

Маргарита не хотіла обманювати рідну людину, чи не єдину в світі, яка ніколи не зрадить.

- Ми зараз не разом. 

- Що трапилось? - жінка не була впевнена, що зраділа цій новині, бо ж тепер її донечці доведеться страждати.

- Мам, я не хочу про це говорити, ще й сьогодні, в такий то день. - спробувала усміхнутись в слухавку, щоб не засмучувати маму.

Попрощавшись з жінкою, Маргарита поспішила на навчання, яке на жаль теж не приносило радості. З моменту, коли Рита дізналась, що про неї Марті розповіла Іра, дівчата більше не бачились. А нещодавно Ліза зізналась, що Іру виключили з університету та вигнали з нічного клубу.

- Надіюсь, у неї все буде добре. З її можливостями в житті, впевнена, Іра не пропаде. - сказала тоді Маргарита, не тримаючи образи. Вона не здогадувалась, що до звільнення і відрахування Іри був причетний В'ячеслав. Рита знала, що за ненавистю подруги стояла звичайна жіноча заздрість. Після того, як їй відмовив В’ячеслав, дівчина прагнула відімстити, розповівши про них його дружині. “Цікаво чи їй відомо, що вона свого досягла”?!

- Привіт, Маргаритко. Вітаю! - Ліза вручила букетик ромашок і пакуночок з подарунком.

- Дякую, Лізо. Одна ти в мене залишилась.

- Так, відставити ось це все. Павло тобі передавав вітання, і запрошував разом відсвяткувати твій день народження.

- Тільки не в клубі. – запротестувала, не бажаючи більше опинитись в середовищі, що й В’ячеслав. - Не ображайтесь. 

- Ніхто й не кажи про клуб. Ми зарезервували столик в одному з ресторанів. Відмовки, як ти розумієш не приймаються. Тому о 19 чекаємо на тебе у всій красі.

- Прийду. Дякую, вам. Не знаю, щоб я робила без вас.

Підійшовши до дверей своєї квартири, Маргарита помітила букети квітів, вона одразу здогадалась від кого вони, адже маргаритки їй дарував лише один чоловік. За мить роздався телефонний дзвінок - “В’ячеслав”, втім Рита не стала відповідати. Було надто  ризиковано для її раненого серця, була впевнена, що зачувши його голос, почуття, які притупила, знову зринуть.