Розділ 6

    Час нісся стрімголов, Маргарита та В’ячеслав за виром власних почуттів і побачень не помітили, як промайнув місяць. Сьогодні чи не вперше вони вдвох збирались вийти у світ. Столик у ресторані, котрий чоловік замовив напередодні вже очікував на двох закоханих.  

- Рито, сонечко скільки можна збиратись! Ми вже запізнюємось! - гукнув в бік ванної кімнати за дверима яких вбиралась дівчина. 

- Ще п’ять хвилин і виходжу.

- Я вже це чув! - збирався ще щось додати, але Рита його перебила, відчинивши різко двері.

- Не кричи. Я готова. - промовила спокійно і покружляла перед чоловіком.

В’ячеслав від побаченого аж роззявив рота. Подарована вранці ним вечірня сукня ідеально підходила Маргариті. Приталений фасон підкреслив усі переваги жіночої фігури, а чорний колір надав елегантності та неабиякої жіночності.  

- Мені здається, чи ти мене роздягаєш зараз?

- Не здається. - промовив хриплим від збудження голосом. - Може до чорта той ресторан? Пізніше сходимо. - зробив крок вперед.

- О, ні, ні. - відступила назад, добре, знаючи чим це все закінчиться. - Ми зараз же йдемо. Все інше надолужиш вночі. - кинула, вхопивши клатч, ще один ранковий подарунок.

Маргарита серед усієї атмосфери, що панувала в закладі, на диво відчувала себе затишно та доволі комфортно. Її граційність, витончені манери, говорили все самі за себе. Вишуканість, багатство, це було про неї. Впоравшись з замовленням, В’ячеслав почав задарювати кохану компліментами. Він почувався по-справжньому щасливим, хотілось звернути гори заради тієї, хто зміг перевернути його світ. Його втомив театр з дружиною, в якому доводилось грати роль щасливого сім’янина, і все це заради чого? Статусу, статків, які він міг втратити, розірвавши шлюб з Мартою. Дітей, котрим потрібен був батько. Доки триватиме ця вимушена вистава, було невідомо, однак, В’ячеслав знав напевне, що тепер, коли в його житті з’явилась Маргарита, він таки наважиться на рішучий крок.

- За нас, кохана. - промовив тост, милуючись своїм здобутком. - Я кохаю тебе. І в мене для тебе є ще один подарунок. - В’ячеслав витяг з кишені свого піджака маленьку коробочку перев’язану блакитною стрічкою.

Серце Маргарити забилось щодуху. “Невже, це каблучка на заручини?! Але ще так рано. Та й зрештою, це поки неможливо”. 

- Ну ж бо сміливіше. - підбадьорив, помітивши її збентежений вигляд. 

Вона врешті розв’язала стрічку та обережним рухом відкрила коробочку. Звідти виблиснули ключі від квартири. 

- Це ключі від твого нового помешкання. - підтвердив здогади. Маргарита збиралась щось заперечити, але В’ячеслав швидко її перервав. - Послухай. - накрив долонею її руку в якій вона тримала ключі. - Тобі немає чого хвилюватись, це цілком обдумане рішення. Я не хочу, аби ти проживала в таких умовах, як зараз. Сусіди п’яниці, це не для тебе. Квартира знаходиться в новобудові в елітному районі, неподалік центру. Тобі там неодмінно сподобається. - То, що скажеш? - поглянув, очікуючи на задовільну відповідь.

- Це надто несподівано. Що я скажу дівчатам, а мамі? Ні, я не можу. - хутко повернула ключі.

- Маргаритко. Послухай. - відчеканив кожне слово. - Ті умови в яких ти живеш не допустимі для нормального життя. А з подругами ви однаково, рано чи пізно роз'їдетесь. Мамі поки що не обов’язково розповідати. На все свій час. Ця квартира повністю твоя, і щоб не трапилось поміж нас в майбутньому, вона однаково залишиться твоєю. 

Маргарита вагалась, вона й подумати не могла, що коли-небудь стане власницею подарованої квартири. У неї були власні цілі, які досягати вона прагнула самотужки. 

- Ну, що, що тебе турбує? - запитав, не розуміючи такої поведінки.

- Виходить я утриманка. 

В цю мить В’ячеславові захотілось волати, кричати. Він втрачав голову не лише від закоханості до Маргарити, але й від впертості та її особистих переконань.

- Чому ти все ускладнюєш? Я зробив це від щирого серця. - нахмурився. “Інша б вже давно пищала від радості”. - промайнуло в думках. 

Однак не Рита. Мама завжди вчила її розраховувати лише на власні сили, а те, що закладалось змалку, викорінити за одну мить - неможливо. 

Маргарита розуміла, що В’ячеслав очікував на геть іншу реакцію, тому спробувала реабілітувати зіпсований вечір.

- Можливо, поїдемо і поглянемо, як там всередині? - на обличчі дівчини з’явилась грайлива усмішка перед якою В’ячеслав не міг встояти.

Він розплатився за вечерю і вони не гаючи часу попрямували до виходу, коли несподівано В’ячеслав зачув позаду себе знайомий голос.

- Ігор?! Мої вітання. - чоловіки потисли один одному руки. 

- Ти, здається мав бути в Тернополі. - припустив той.

- Нещодавно повернувся. - В’ячеслав запнувся, втім, наступної миті додав. - У справах. Завтра збирався тобі зателефонувати.

- Ну, так-так, звісно. - промовив, всміхнувшись кутиками вуст. Він перевів пильний погляд на Маргариту, зрозумівши про які такі справи йшла мова.

- Рито, познайомся, це Ігор мій хороший друг. Ігор, це Маргарита. Моя…

- Дай вгадаю. Хороша знайома. - підморгнув дівчині та зиркнув на В'ячеслава. - Приємно з вами, Рито познайомитись. - простягнув руку для потискання. 

- Навзаєм. - трималась впевнено з усіх сил, хоча розуміла, що щось відбувається. Від неї не приховався німий діалог між двох друзів.

Вони нарешті попрощались, домовившись, що В’ячеслав на днях зателефонує. Якийсь неприємний осад залишився від знайомства з цим чоловіком, проте, Маргарита цього не показала, “можливо, відчуття ці через нерви”. Було помітно, що В’ячеслав теж був напружений, не зрозуміло чи досі через реакцію Рити на його подарунок, чи від неочікуваної зустрічі з Ігорем.

Квартира-студія була розташована на третьому поверсі багатоповерхівки. Майбутню господиню помешкання зустріло новісіньким ремонтом, обставленими меблями, усією необхідною технікою, посудом і іншими потрібними елементами для господарства. 

- Якщо не подобається ремонт, можемо все тут переробити. Лиш скажи. - не вгавав В’ячеслав.