"Ми зовсім різні"

Розділ 6: Ранок почався зі звуку будильника.

Різкий сигнал розрізав тишу кімнати, змушуючи Марка повільно розплющити очі. Кілька секунд він просто лежав, дивлячись у стелю, ніби намагався згадати, який сьогодні день і де він знаходиться.

Потім повернув голову Поруч спала Ніка.

Вона виглядала спокійною, ніби цей ранок був для неї чимось звичайним. Марк кілька секунд дивився на неї, а потім тихо вимкнув будильник.

Ніка поворухнулась і відкрила очі.

— Уже ранок? — сонно прошепотіла вона.

Марк лише усміхнувся.

— Схоже на те.

Вона подивилась на нього й легко усміхнулась.

— Це була прекрасна ніч.

Її голос звучав так, ніби вона чекала від нього чогось більшого. Якоїсь особливої відповіді. Але Марк лише спокійно провів рукою по волоссю.

— Радий, що ти так думаєш.

Ніка на мить замовкла. Можливо, вона помітила те, чого інші зазвичай не бачили.

Марк завжди був таким. Він умів бути уважним. Умів слухати. Умів змусити людину відчути себе особливою. Саме тому люди так легко тягнулися до нього. Але майже ніхто не знав, що за цим спокоєм ховалось.

Марк не любив залишатися надовго. Не любив, коли хтось починав чекати від нього більшого.

Йому подобались перші розмови, перші погляди, момент, коли людина ще не знає його повністю. А потім, коли з’являлися справжні почуття, він часто знаходив причину віддалитися.

Так було простіше.

Він підвівся з ліжка й підійшов до вікна. Місто вже прокидалося. Машини їхали вулицями, люди поспішали на роботу, а хтось жив своїм звичайним життям.

Марк дивився на це і думав, що дивно.

Він міг розібрати чужі проблеми за годину розмови. Міг помітити найменші зміни в поведінці людини.

Але власне життя чомусь завжди залишалося заплутаним.

— Ти сьогодні знову працюєш? — спитала Ніка.

— Так.

— У тебе взагалі бувають вихідні?

Марк усміхнувся.

— Іноді.

Але він знав, що справа була не тільки в роботі. Робота була зручною причиною не думати. Не згадувати. Не повертатися до тих моментів, які він намагався залишити в минулому. Особливо до однієї дівчини, яка колись змусила його подивитися на себе зовсім інакше.

Емма.

Він не хотів думати про неї. Але пам’ять не завжди слухалась.

Коли Ніка нарешті пішла, у квартирі знову стало тихо. Марк стояв біля дверей ще кілька секунд, дивлячись, як її силует зникає в коридорі, а потім повільно зачинив двері.

Він сперся спиною об стіну й важко видихнув.

Тиша завжди була дивною річчю. Комусь вона допомагала відпочити, а йому — змушувала думати.

Він пройшов на кухню, налив собі кави й сів за стіл. Телефон лежав поруч, екран кілька разів засвітився від повідомлень, але він навіть не поспішав їх відкривати. Зазвичай він не дозволяв собі зупинятися.

Робота. Люди. Розмови. Нові знайомства. Постійний рух.

Так було легше.

Бо коли навколо було багато шуму, він не чув власних думок.

А сьогодні чув. Марк дивився у вікно й згадував останні місяці. Він завжди вважав себе людиною, яка все контролює. Свої емоції. Свої реакції. Своє життя.

Але чомусь одна історія залишилась у нього в голові набагато довше, ніж мала б..

Емма.

Він насупився, ніби сам на себе розсердився за те, що знову згадав її.

Вона була зовсім іншою. Не через вік. Не через те, що вона була його пацієнткою. А через те, що він бачив, як людина, яка майже перестала вірити в себе, почала змінюватися.

І це зачепило його сильніше, ніж він хотів визнавати.

Марк провів рукою по обличчю.

— Досить, — тихо сказав він сам собі.

Він відкрив ноутбук, намагаючись переключитися на роботу. Відкрив документи, список справ, записи.

Але думки все одно повертались.

До її перших зустрічей. До того, як вона майже не говорила. До того, як дивилась на світ так, ніби чекала нового удару.

І до того, як поступово почала змінюватися. Марк відкинувся на спинку крісла. Йому не подобалось визнавати це, але Емма нагадала йому про річ, яку він давно забув: іноді люди приходять не для того, щоб залишитися у твоєму житті. Іноді вони просто залишають слід.

Він поглянув на годинник.

Попереду був новий день. Нові зустрічі. Нові люди, які прийдуть до нього зі своїми історіями.

Але десь глибоко всередині він розумів: цього разу проблема була не в чужій історії. А в його власній.

Марк зібрався на роботу, але робив усе якось механічно. Душ прийняв, одягнувся, взяв ключі, телефон і вийшов із квартири.

Місто вже жило своїм життям. Люди поспішали на роботу, хтось ніс каву, хтось говорив телефоном, хтось сміявся. Усе навколо рухалось, а він ішов серед цього натовпу зі своїми думками.

За останні два роки в його житті багато чого змінилося.

Він змінив квартиру. Кілька разів змінював місця роботи. Навіть думав змінити напрямок, бо в якийсь момент відчув, що втомився від постійного занурення в чужі історії. Кожного дня перед ним були нові люди. Нові обличчя. Нові проблеми. Він слухав сотні історій.

Але деякі чомусь залишалися в пам’яті.

Марк ішов тротуаром, тримаючи чашку кави в руці, і раптом зупинився біля світлофора.

Два роки. Минуло два роки з того дня. Два роки, як він більше не бачив Емму. Він сам знав, що так було правильно.

Вона мала жити далі. Знайти себе. Вийти з того періоду, коли весь її світ обертався навколо болю й страху. І він хотів вірити, що вона справді це зробила. Але іноді, у моменти тиші, його все одно переслідувало одне питання: “Якою вона стала?”

Він пам’ятав її першою — тихою, закритою, ніби вона весь час чекала, що хтось знову зробить їй боляче. А потім пам’ятав іншою. Тією, яка почала говорити. Яка почала сміятися. Яка потроху перестала ховатися.

Марк ледь усміхнувся сам до себе. Дивно.

Він пам’ятав так багато дрібниць, хоча пройшло стільки часу.