«Ви мені подобаєтеся»

«Заборонений сеанс»

Розділ 1: Постійні знущання

Осінь у її житті ніколи не закінчувалась. Навіть у травні Еммі здавалося, ніби всередині постійно холодно. Вона сиділа за останньою партою біля вікна, ховала руки в рукави светра й удавала, що їй байдуже на сміх за спиною, хоча кожне слово врізалось під шкіру так глибоко, ніби хтось навмисно залишав там шрами. У класі Емму не били, ні. Це було гірше. Її ніби не існувало, поки комусь не ставало нудно. Тоді починались жарти, тихі перешіптування, погляди, від яких хотілось провалитись крізь підлогу.

Емма звикла йти коридорами швидко, дивлячись тільки вниз. Її ім’я постійно звучало десь позаду — з насмішкою, перекривлене, чуже. Дівчата сміялись із її мовчання, хлопці — з того, як вона ніяковіла, коли до неї звертались. Одного разу хтось сфотографував Емму, коли вона плакала в туалеті, і це фото розлетілось по школі швидше, ніж вона встигла стерти сльози з обличчя. Після того вона перестала дивитись людям у очі.

Удома було тихо. Занадто тихо. Її мама ставила чай на стіл і питала, як справи, але Емма лише знизувала плечима й казала, що все нормально. Вона навчилась брехати спокійним голосом. Навчилась посміхатись так, щоб ніхто не бачив, наскільки їй боляче. Уночі вона лежала під ковдрою, дивилась у темряву й слухала музику в навушниках, аби не чути власних думок. Інколи Еммі здавалось, що вона стає прозорою. Що одного дня просто зникне, і ніхто цього навіть не помітить. Вона майже ні з ким не говорила. Її світ став маленьким: школа, дім, навушники, повідомлення без відповіді, холодне світло екрана серед ночі. Вона боялась людей, боялась голосно сміятись, боялась випадково сказати щось не так. Навіть власне відображення в дзеркалі здавалось їй неправильним. Вона довго стояла перед ним щоранку й шукала в собі причину, через яку її так легко ненавидіти. Але знаходила лише втому в очах і дивну порожнечу всередині.

Того вечора, коли батьки вперше заговорили про психолога, вона сиділа на кухні в темному худі, стискаючи чашку гарячого чаю холодними пальцями. Вона майже не слухала маму, лише дивилась у вікно на мокрий після дощу асфальт. Їй здалось смішним, що хтось чужий може залізти в її голову й щось там виправити. Вона давно перестала вірити, що її взагалі можна врятувати.

Наступні кілька днів Емма навмисно робила вигляд, що тієї розмови не було. Йшла до школи, як завжди, із навушниками у вухах і капюшоном на голові, ніби тканина могла сховати її від чужих поглядів. На вулиці пахло мокрим листям і холодом, а небо було сірим, важким, ніби ось-ось мало впасти просто на місто. Вона любила таку погоду. У дощ ніхто не помічав її червоних очей. У школі все повторювалось по колу. Одні й ті самі коридори, ті самі обличчя, ті самі посмішки, за якими завжди ховалась жорстокість. Емма навчилась розпізнавати її ще до того, як люди відкривали рот. Достатньо було одного погляду. Одного смішка. Одного тихого “дивись, це знову вона”.

На великій перерві вона Емма сиділа біля вікна на третьому поверсі й робила вигляд, що читає книгу. Насправді ж просто дивилась на краплі дощу, які повільно стікали по склу. Їй подобалось спостерігати за ними, бо вони хоча б не сміялись із неї. У цей момент поруч пролунав знайомий голос.

— Ти серйозно завжди така сумна чи це образ?

Емма завмерла. Серце в грудях стислось так сильно, ніби хтось стиснув його рукою. Перед нею стояв хлопець із її класу, високий, із нахабною усмішкою, яку ненавиділа половина школи, але чомусь усі все одно тягнулись до нього. Біля нього стояли ще двоє, вже готові сміятись.

Емма нічого не відповіла. Лише сильніше стиснула книгу в руках.

— Боже, вона реально думає, що мовчання робить її загадковою, — фиркнула якась дівчина позаду. — Це вже навіть не смішно. Це крінж.

Еммі хотілось зникнути. Просто розчинитись у повітрі прямо там. Вона відчула, як пальці починають тремтіти, і швидко опустила голову вниз, ховаючи обличчя за волоссям. Але вони не йшли. Вони ніколи не йшли одразу. Їм подобалось дивитись, як вона ламається. Повільно. Тихо. Без криків.

— Ей, ти взагалі говорити вмієш? — знову кинув хлопець і різко висмикнув книгу з її рук.

Навколо пролунав сміх. Гучний. Ріжучий. Емма різко підвелась, намагаючись забрати книгу назад, але він лише підняв її вище над головою. Її щоки палали від сорому. Вона чула, як хтось дістає телефон. І тоді сталося найгірше — очі почали пекти. Сльози. Знову. Емма ненавиділа плакати перед людьми. Ненавиділа себе в такі моменти. Але тіло більше її не слухалось. Вона вихопила книгу, штовхнула когось плечем і майже вибігла з коридору, чуючи позаду сміх. Цей сміх переслідував Емму навіть тоді, коли вона зачинилась у кабінці туалету й повільно сповзла по стіні вниз. У туалеті було холодно. Пахло дешевим милом і вологою. Вона сиділа на підлозі, притискаючи долоню до рота, щоб ніхто не почув, як вона плаче. Її груди боліли від стриманих ридань. Вона дивилась у темну плитку перед собою й думала лише про одне — чому саме вона. Що з нею не так. Чому для інших людей бути жорстокими так легко.

Коли Емма повернулась додому, мама одразу зрозуміла, що щось сталося. Але замість слів донька просто зачинилась у своїй кімнаті. Вона сиділа на підлозі біля ліжка в темряві, навіть не вмикаючи світло. Телефон постійно вібрував. Повідомлення. Нові фото. Нові насмішки. Вона бачила власне заплакане обличчя на екрані й відчувала, як усередині щось остаточно ламається.

Уперше за довгий час Еммі стало страшно залишатись наодинці зі своїми думками. Вона підтягнула коліна до грудей і втупилась у темряву кімнати. За вікном миготіли вогні машин, по склу стікав дощ, а всередині було тихо настільки, що вона чула власне серцебиття. Повільне. Важке. Самотнє.

Колись Емма була іншою. У дитинстві вона багато сміялась, любила малювати на полях зошитів маленькі квіти й завжди говорила занадто швидко, коли хвилювалась. У молодших класах у неї навіть була подруга, з якою вони сиділи разом на підвіконні після уроків і ділились навушниками. Тоді світ ще не здавався Еммі таким жорстоким. Але діти швидко відчувають слабкість. Особливо тоді, коли хтось не схожий на інших. Усе почалось із дрібниць. Спочатку — жарти про її одяг. Потім — сміх через те, що Емма червоніла, коли відповідала біля дошки. Її тихий голос став причиною для нових насмішок. Якщо вона мовчала — її називали дивною. Якщо намагалась говорити — перекривляли кожне слово. Згодом Емма перестала розуміти, як правильно існувати серед людей, щоб її хоча б на кілька хвилин залишили в спокої.