19

Сьогодні з самого ранку почуваюсь якось погано. Навіть до універу не йду і цілий день нічого не їм, але під вечір все ж виходжу на вечерю, але мене воротить від самого запаху їжі. 

— Адель, іди вечеряти, сьогодні я приготувала твої улюблені рулети з червоною рибою! — каже мама, тата ще на кухні нема.

— Щось немає апетиту, — кажу я. — Мабуть, я чимось отруїлась

— Але чим ти отруїлась, ти ж була вдома, пила тільки чай зранку, для отруєння цього точно недостатньо, — вона насуплюється.

— Не знаю,  — я зітхаю. — Може, вчора в універі щось не те з’їла…

Мама якось дивно дивиться на мене, видно, хоче щось сказати, але в цю мить до їдальні заходить батько і вона все ж мовчить.

— Привіт, Аді, чому не за столом? — питає він мене. — Чи ти кудись йдеш?

— Так, піду погуляю, — кажу я. — Щось не дуже добре почуваюся, апетиту немає…

— Може, звозити тебе до нашого лікаря? — стурбовано питає батько.

— Та краще почекати до завтра, може, все мине, а якщо ні, то тоді я вже піду до лікаря, — кажу я. Я хочу зараз зустрітися з Владом і розповісти йому про свої підозри.

— Добре, — батько киває. — Але раптом стане гірше, ти подзвони мені, я заберу тебе. 

— Добре, — киваю я. — Сподіваюся, на свіжому повітрі мені стане краще…

***

Я вирішую не викликати таксі прямо від дому, все ж, я ніби як йду  "прогулятись". Думаю пройтись до торгівельного центру і вже звідти викликати таксі до Влада, якщо він зараз може зустрітись. Тому я пишу Владу повідомлення:

"Можеш зараз зустрітися зі мною?”

"Так, авжеж, щось сталося? Де ти? Я звільнюсь десь за півгодини і можу підʼїхати." 

“Просто хочу тебе побачити, — відповідаю я. — Під'їжджай, коли звільнишся…”

"Почекаєш в якомусь кафе? Пришлеш геолокацію." 

“Добре, так і зроблю” — відповідаю я. 

Я йду по вулиці, до кафе не дуже хочеться заходити, тому просто гуляю, роздивляючись навколо. 

Несподівано бачу, як мені назустріч йде Макс, той самий хлопець, який врятував мене від маніяка. Він не звертає на мене увагу, дивиться в мобільний, але коли ми вже дуже близько, раптом підіймає на мене свої блакитні очі:

— Привіт, — він зупиняється прямо переді мною. — Знов ходиш ввечері сама?

— Ну, тут навколо люди, — я всміхаюсь. — Привіт!

— Все одно вже пізно, раптом тебе переслідуватиме якийсь маніяк, — каже Макс. — Як твої справи? 

 — Нормально, — знизую плечима я. — Ходжу до універу, все як завжди…

— А твій хлопець все ще не слідкує за тобою, — він озирається навколо. — А я сподівався, що ти в надійних руках. 

— Він має от-от приїхати за мною, — кажу я.

— Запиши будь ласка мій номер, — Макс витягує з кишені візитівку. — Зараз,  при мені. Прсто раптом тобі знадобиться допомога, нічого такого. Твій номер не прошу.

 — Добре,  — я усміхаюсь і дістаю з сумочки мобільний, — Ось, записала, внесу тебе в телефон як “Рятівника”.

— Прекрасно, — він теж усміхається. — Тепер я спокійніший. Добре, йди. Не буду тебе затримувати, Адель. Тим паче я і сам трохи поспішаю.

— Бувай! — я махаю йому рукою і йду далі. 

Він теж прощається і вже скоро я повертаю на вуличку з кафе, адресу якої скинула Владу, аж раптом мало не стикаюсь з Сашею, який ніби ховався тут.

— І хто це був? — Саша навіть не вітається, просто дивиться на мене, примруживши очі і підтиснувши губи.

— Так, один знайомий,  — кажу я. 

— Мого батька тобі мало, треба ще когось пристаркуватого? — він зазирає мені в очі. 

— Ти говорив про це з батьком? — запитую я.  

— Як ти могла… З ним… Я все ще не можу в це повірити, — він дивиться на мене з таким болем в очах, що мені стає соромно.

— Я кохаю його, а він мене, — кажу я. — Вибач, що так сталося…

— Якби кохала, то хіба фліртувала б зараз взагалі з іншим? — він все ще не відводить від мене погляду.

— Я не фліртувала, просто розмовляла, — починаю виправдовуватися. 

— Я бачив, ви обмінювались телефонами, — не погоджується Саша, але знов повертається до теми Влада. — Аді, мій батько тобі точно не пара. Він не розлучиться, і тим паче не одружиться на дівчині, яка годиться йому в доньки за віком.

— Він казав мені, що розлучиться і одружиться… І вже поговорив з твоєю матір’ю, поки вона в Україні, щоб отримати розлучення. 

— Ти їх погано знаєш, обох, — він хитає головою. — Хоча, тебе я теж, як виявилось, зовсім не знаю… Він старий для тебе, чому ти обрала його…

— Бо я кохаю його, — знову повторюю я. — Ти знаєш, як це, коли кохаєш людину? 

— Ти розчаруєшся, ось побачиш, — він зітхає. — Він не такий, яким ти його вважаєш. Але це твої помилки, що ж, роби, як знаєш, — Саша розвертається на сто вісімдесят градусів і додає: — Тільки от потім може бути пізно.