18

—  Зрозуміло, що якщо дізнається Саша, то і Маша теж, — відповідає Влад як ні в чому не бувало. — Може, хоч так підпише ті кляті документи.

 — А якщо вона на зло тобі не буде їх підписувати? Вас не розлучать? — запитую я. 

— Розлучать, у мене повно знайомих, це взагалі не проблема, — каже він. — Вона, здається, повернулась в Україну. Треба буде її виловити і нарешті розставити всі крапки над "і". 

— Добре, я сподіваюся, що все нарешті вирішиться, — кажу я.  — Хочу жити з тобою…

— Все буде добре, ось побачиш, — відповідає Влад. — Завтра побачимось?

— Так, о котрій? 

— Ближче до восьмої, до сьомої маю роботу. Хоч на пару годин вийде втекти? — запитує він.

— Щось придумаю, — я усміхаюсь. На душі відразу стає тепліше від думки, що скоро я побачу його. 

— Тоді до завтра, цілую, Аді, — каже Влад. 

— Цілую, — шепочу я і зітхаю. Нічого, скоро нам не доведеться ховатися…

***

Наступного дня Влад дійсно заїжджає за мною опів на восьму. Я спеціально не йшла додому, сказала, що піду на шопінг і в ресторан разом із Ксю. Ну, ми дійсно сходили на шопінг, а далі у мене вже інші плани.

Я сідаю в машину і Влад майже одразу втягує мене в поцілунок. Торкається долонями талії, цілує пристрасно.

— Я скучила за тобою, — шепочу я. 

— Я теж, — відповідає він, зазираючи мені в очі і торкаючись долонею моєї щоки. — Твій батько сказав, що тебе хтось проводив додому, і я, схоже, ревную.

Я відчуваю досаду, чому батько все йому розповідає. Не те, щоб мені було що приховувати, адже того чоловіка я бачила певно перший і єдиний раз у житті, і все одно мені неприємно, що моє життя обговорюють за моєю спиною. 

— То був той чоловік, що захистив мене від маніяка, — кажу я. — Шкода, що я дуже розгубилася і не запитала його прізвище, можна було б хоч у соцмережах подякувати… Але вже що є, те є. 

— Я радий, що він тобі допоміг, — говорить Влад. —  Наступного разу розказуй мені все, добре? Не хочу нічого дізнаватись від твого батька. 

 — Мені не подобається, що він обговорює моє життя з іншими людьми, — кажу я.  — А потім іще ображається, чому я нічого йому не розповідаю…

— Не переживай, коли дізнається про наші стосунки, то вже точно нічого зі мною не обговорюватиме, — Влад усміхається, але ця усмішка не надто весела. 

 — Може, він не буде дуже сердитись, — кажу я невпевнено. — Ну, спершу, звичайно, розсердиться, а потім пробачить. Все ж, ви з ним кращі друзі…

— Ну, якось буде, переживемо, — він відсторонюється від мене і усміхається. — Повечеряємо десь?

 — Так, давай, — я теж усміхаюся. Не можу думати про щось погане, коли він поруч…

***

— Не хочу тебе відпускати, — Влад обіймає мене і притискає до себе.

Ми сидимо на диванчику в ресторані, вже майже час їхати додому, якщо я не хочу, щоб батьки знов почали задавати всі ті питання. 

 — Я хочу завжди бути з тобою, — зітхаю я.  — Щоб не боятися моїх батьків, Саші і твоєї дружини… І усі ті репортери хай тоді нас фоткають, не страшно…

— Ну, дружини точно не варто боятись, — він знизує плечима. — Я ж казав, ми вже давно не разом.

 — Але Саша відправив їй наше фото, раптом вона мене впізнає? — запитую я. 

— Треба змусити її нарешті підписати документи, а інше не має її стосуватись, — він торкається губами моєї скроні. 

 — Поговориш з нею? — я зазираю йому в очі. 

— Так, сьогодні ж зроблю це, — він киває. — Подзвоню їй, щойно відвезу тебе додому. А взагалі, можу і зараз подзвонити.

 — Подзвони зараз, — кажу з завмиранням серця. 

— Добре, — він дістає мобільний і відкриває телефонну книгу.

Я знов бачу той підпис "Колишня". Влад натискає на кнопку виклику і ставить телефон на гучномовець.

Спочатку ми чуємо довгі гудки, але потім Марія відповідає:

— Алло, невже я чую тебе? Чим зобов’язана раптовому дзвінку? 

— Нам треба розлучитись, поки ти не поїхала в якесь наступне турне. Що в тебе з планами на завтра? — запитує Влад абсолютно буденним тоном.

 — На жаль, завтра я зайнята, — каже вона. — А чому така поспішність? 

— Я просив тебе підписати це більш ніж десять років поспіль. Де поспішність? — Влад зітхає.

 — Може, вона вагітна, що ти так поспішаєш? —  запитує Марія. 

— Не вагітна вона, і поки не закінчить універ цього не трапиться, — відповідає Влад. 

 — Ну, коли закінчить універ, тоді й розлучимось, — каже вона. — Хочу, щоб ти був точно впевнений, що це не хвилинна забаганка…

— Ні, дякую, ми розлучимось поки ти кудись не звалила, — Влад підтискає губи. — Якщо не даси розлучення добровільно, в мене є необхідні люди, я і без тебе впораюсь.

— А її батьки знають? — запитує Марія. —  Бо я можу їм розповісти, якщо ти не наважуєшся це зробити…