17

Наступного дня я виходжу з універу і бачу якусь жінку, що прямує до мене. Вона вже не молода, але доглянута, елегантна. Когось вона мені нагадує, але кого? Не встигаю замислитися над цим, як вона зупиняється поруч зі мною і каже: 

— Добрий день, мене звуть Марія, і я — мати Саші і дружина Влада. Ми можемо поговорити не на людях? 

Я почуваюся так, немов мене з ясного неба вразила блискавка. Зупиняюся і дивлюсь на неї, а в голові поспішно крутяться уривки думок: чи вона знає? як вона вийшла на мене?

Зрештою я трохи заспокоююсь. Думаю — можливо, вона хоче поговорити про те, чому ми з Сашею розійшлися. Про мене і Влада вона не могла дізнатися. Тому все нормально. Треба відповідати спокійно, лотримуючись тієї ж “легенди”, що і в розмові з батьками. 

 — Так, звичайно, я можу поговорити, — кажу я і ввічливо усміхаюсь. 

— Дякую, — киває Марія. — Я знаю тут неподалік дуже затишний ресторанчик, випʼємо кави, добре? 

— Добре, — кажу я. — А ви хотіли поговорити про Сашу? 

— Ходімо, тут не місце для цього, — відповідає вона і веде мене до ресторанчику.

Йде мовчки, коли ми заходимо і сідаємо за столик, то робимо замовлення і тільки коли офіціант йде, вона каже:

— Ви з Владом були необережні, — вона зітхає.

У мене всередині все холоне. 

— Що ви маєте на увазі? — запитую. 

— Ті фото, вас сфотографували, я одразу тебе впізнала. Бачила тебе до того на записах з камер нашого будинку, — вона зітхає.

— Ви сказали Саші? — запитую я, не впізнаючи свій голос. Все наче не зі мною, ніби я спостерігаю за цією розмовою десь збоку. 

— Хіба ти вже не розбила йому серце і без цього? Ти думаєш, чому я приїхала в цю Богом забуту країну, коли в мене на носі виставка в Берліні? — вона підтиснула губи.

— Ви хочете розлучити нас із Владом? — я розумію, що вже немає сенсу прикидатися. 

— Так, — легко погоджується вона. — Влад засліплений, він хоче тебе, ти молода, красива, я розумію це все. Якби ти була будь-ким, окрім як дівчиною мого сина, я б заплющила на це очі і дала б Владу гратись і далі, але цього разу я не можу так вчинити.

 — Але ми кохаємо одне одного, — тихо кажу я.  — Це не гра і не тимчасове захоплення…

— Можливо, ти дійсно закохалась, мені навіть шкода тебе, — вона зітхає. — Але Влад… Дуже сумніваюсь, що він має щодо тебе якісь серйозні наміри.

 — Мені шкода, що так вийшло з Сашею, — кажу я. — Знаю, як він переживає… Але Влад мене кохає, в цьому немає сумнівів. Він збирається днями всім повідомити про наші стосунки. Ось, якщо не вірите, — я дістаю з-під блузки ланцюжок і показую їй обручку. 

На її обличчі в цю мить я бачу здивування, але вона майже одразу бере себе в руки і каже:

— Ти розумієш, що коли тобі буде сорок, він вже буде мало не дідом? 

— Яке це має значення? — відповідаю я. — Я кохатиму його завжди, у будь-якому віці…

— Ну, подивимось, як довго він зможе пудрити тобі мізки, — вона помічає офіціанта, який йде до нас, кладе на стіл гроші і встає з диванчику. — Сподіваюсь, ти хоча б не завагітнієш. 

— Не хвилюйтесь про це, — мені стає дуже соромно, але я продовжую дивитися йому в очі. — Хоча не виключено, що пізніше, коли ми одружимось, то у нас будуть діти…

— Ну, все може бути, — раптом погоджується вона. — Тільки є одне "але"... Ніби в Україні не дозволені подвійні шлюби… Чи, може, я щось пропустила? 

 — Що це? — я кліпаю очима, не розуміючи, що вона має на увазі. 

— Влад дійсно подавав на розлучення, не буду приховувати. Причому це в нас тягнеться років десять, — вона знизує плечима. — Але я не підписую документи.

 — Але він може розлучитися і без вашої згоди, — кажу я. — Ви не живете разом і ваш син уже повнолітній. 

— Так і є, — вона усміхається і зазирає мені в очі. — Але тим не менш ми все ще одружені.

 — Але чому ви не погоджуєтесь на розлучення? — виривається в мене. — Ви все ще кохаєте його? 

— І що та відповіла? — запитує Ксю. 

— Сказала, що кохає, а потім встала з-за столу, — я зітхаю. — Але перед тим, як пішла, ще додала, що він теж дуже кохає її вже багато років і що він насправді ніколи не обере мене, якщо вона буде боротись за нього. 

— А вона збирається боротись? Навіщо це їй, якщо вона не хоче жити з ним? Хіба просто на зло тобі? 

— Не знаю, — відповідаю я. — Він не був їй потрібен коли вона кинула його і Сашу тут самих. А тепер повернулась ніби спеціально… Сказала, що дивилась відеозаписи з будинку, — додаю я, трохи почервонівши. 

— Ти казала, що Саша надіслав їй фото? — запитує Ксю. — А вона йому казала, що на них ти? 

— Не знаю… Говорила, що не казала, — я зітхаю. — Але де гарантії, що вона це не зробить пізніше? Я не хочу тиснути на Влада, але…

— Треба, щоб він поговорив із нею, — наполягає Ксю. — Вона його дружина, тож він має все розрулювати!

Мені стає страшно. Що як він дійсно все ще кохає її? Він давно її не бачив, що буде, якщо побачить її зараз? Що як насправді він обере її?

— Головне, щоб він поговорив з Сашею, — врешті-решт кажу я. — А з Марією я б воліла, щоб вони якомога швидше розлучилися без зʼясовувань стосунків. 

— То ти не збираєшся говорити йому, що Марія була в тебе? — Ксю хитає головою. — Здається, ти робиш помилку…

— Я не знаю, що мені робити, — розгублено відповідаю я. — Треба ще подумати… — дивлюсь на час і бачу, що треба їхати додому. — Певно, мені вже час, батьки останні дні аж надто допитуються де я і що роблю. 

— Добре, тільки не роби дурниць, — вона обіймає мене. — Зразу заспокойся і все добре обміркуй, а ще я б на твоєму місці все розповіла Владу…