14

— Так, я зараз приїду, — каже, навіть не питаючи, що трапилось.

Все ж Влад відчуває мене на якомусь клітинному рівні, і я теж відчуваю його, бо коли чую його голос, одразу  мені стає тепло, незважаючи на мокрий одяг. Щасливо усміхаюся, адже тепер однією проблемою в мене менше. Правда, совість трохи мучить, бо я бачила, як погано було Саші. Але разом із тим я відчуваю величезне полегшення. 

Виходжу з універу і бачу, що злива вже закінчилась і небо почало розпогоджуватись. Немов сама природа так само легко зітхає, як і я. 

Незабаром я бачу машину Влада, що під’їздить до універу. Відчиняю дверцята і сідаю на пасажирське місце. 

— Я трохи намокла, — попереджую його. — І ось Сашина куртка, але не знаю, чи буде доречно віддати її тобі? 

Влад не звертає увагу на мої слова про те, що я намокла і тягнеться до мене, відкидає куртку Саші на заднє сидіння, а сам торкається моїх губ своїми, зминає їх у доволі пристрасному поцілунку, а долонею торкається моєї талії. 

Я відчуваю радість від його присутності, мені хочеться, щоб ця мить тривала якомога довше. 

— Я радий, що ви розійшлись, — каже, коли відривається від моїх губ. — Дуже. 

— Але Саша дуже засмутився, — зітхаю я. 

— Ти ж сама хотіла цього. Все одно так не могло продовжуватись вічно. Єдине, тепер треба бути ще обережнішими, — Влад теж зітхає. — Пару тижнів зачаїтись, поки не розкажемо їм. 

 — Насправді я рада, що мені більше не потрібно брехати, — відповідаю я. — Я не сказала про тебе, просто, що закохалася в іншого. Він може спробувати стежити за мною, чи щось подібне? Як ти думаєш? 

— Навряд, це точно не в стилі Саші, — хитає головою Влад. — Добре, давай відʼїдемо звідси, це місце все ще дуже близько до твого універу.

 — Так, краще не ризикувати, — кажу я. — Бо  може випадково побачити хтось із його знайомих…

Він киває і відсторонюється, після чого ми відʼїжджаємо…

***

Наступного дня за вечерею мама каже мені:

— Ти давно не запрошувала Сашу в гості, може хай завтра прийде повечеряє з нами?

Її пропозиція застає мене зненацька, я якусь мить мовчу, збираючись з думками, а потім все ж зізнаюся:

— Я вже не зустрічаюся з Сашею. 

— Що? — здивовано перепитує батько. — Відколи? Він зробив щось? Зрадив тобі? Кажи, Аді. 

— Просто ми зрозуміли, що не підходимо одне одному, — кажу я. Хочеться втекти від цих розпитувань, зачинитися в своїй кімнаті, і щоб ніхто мене не турбував…

— Він кинув тебе? — продовжує батько. 

— Ми вдвох прийняли таке рішення, — в мене аж голова починає боліти від цієї розмови. — Ми не кохаємо одне одного. Думаю, це правильно…

— Не лізь в їхні розбірки, — мати торкається долонею запʼястка батька. — Вони вже не діти, самі все вирішать.

Я з вдячністю дивлюся на неї. 

— Я хочу зустрічатися з людиною, яку справді буду кохати, — кажу я. 

— Кохання і пристрасть — речі ненадійні, Аді, — батько зітхає. — Один день вони є, а наступного можуть і зникнути.

— Але ж ви з мамою кохаєте одне одного? І ці почуття нікуди не зникли…

— Не зникли, — погоджується батько, зітхаючи. — Але ви були такою красивою парою… Я вже сподівався на те, що ви одружитесь і ми з Владом станемо родичами.

“Ви й справді станете родичами”, — думаю я, але кажу інше:

 — Вибачте, будь ласка. Просто було б гірше, якби ми з Сашею, наприклад, одружилися, народили дітей, а потім зрозуміли, що насправді ми чужі одне одному? Зараз, поки ми ще молоді, нам легко буде знайти людину, яку ми дійсно покохаємо і з якою проживемо все життя, так, як ви….

***

— Аді, — Влад погладжує мене по талії і цілує в плече. 

Ми лежимо на ліжку втомлені і щасливі, я дійсно щаслива зараз, коли ми разом, я забуваю про всі проблеми і просто насолоджуюсь тим, що ми вдвох. 

— Я кохаю тебе, — кажу, дивлячись йому в очі. 

— Інколи я думаю, що зробив величезну помилку, коли поцілував тебе тоді, у мене вдома, — шепоче він мені на вухо. — У тебе попереду все життя, ти ще маєш розважатись і тому подібне, а не оце все. 

— Я не хочу розважатись, мені потрібен лише ти, — я обіймаю його міцно-міцно, немов боюся, що він може раптом зникнути. 

— Думаєш, Саша пробачить мене? — Влад вперше сам підіймає цю тему, зазираючи мені в очі. 

— Мене він точно не пробачить, — зітхаю я. — А ти його батько, я думаю, він пробачить тебе…

— Саме тому що я його батько, він може не пробачити, — Влад торкається долонею моєї щоки. 

 — Але якщо він випадково сам дізнається, це буде ще гірше, — кажу я. 

— За два тижні все розповім, як і домовлялись, — він цілує мене в щоку. — Дай йому оговтатись від розставання з тобою. 

— Та так, — кажу я. — Може, тоді він усе сприйме більш спокійно…