13

“Нам треба поговорити”, — пишу я Саші. Відчуваю, що не можу більше брехати жодної хвилини. Краще покінчити з усім цим одразу. 

Саша читає повідомлення майже одразу. Якусь мить мовчить, а потім відповідає:

"Добре, коли і де? Мені заїхати за тобою?"

“Можна зараз, — відповідаю я. — А де, мені все одно. На твій вибір.”

"Добре, тоді заїду, скидай адресу, прогуляємось?"

“Я чекатиму на стоянці біля універу”, — пишу, руки трохи тремтять від хвилювання. 

"Домовились, буду за хвилин двадцять", — відповідає Саша і виходить з онлайну.

Я  сиджу в холлі універу  і думаю про Влада. Що він зараз робить? Ми вчора розійшлися на дещо напруженій ноті, після того він не писав мені і не дзвонив, а я першою теж не хотіла це робити. Може, він взагалі зважив усі “за” і “проти”, і вирішив, що в наших стосунків немає майбутнього, тому і мовчить? 

Але, якщо навіть це так, я не можу більше зустрічатися з Сашею. Бо він його син, а отже, я не зможу забути Влада, не бачити його… А це так боляче…

Сльози навертаються на очі, я подумки уже зовсім похоронила наші стосунки з Владом. Але саме тут дзвонить телефон, і я бачу на екрані його ім’я. 

— Алло, — кажу схвильовано. 

— Привіт, як ти, Аді? — запитує він. — Я скучив за тобою. 

— Я теж скучила, — шепочу я. 

— Зустрінемось сьогодні? 

— Я зараз маю зустрітися з Сашею, поговорити з ним… ну, про все…

— Ти ж не скажеш йому зараз про мене? Я сам хочу розповісти йому, все ж, він мій син. 

 — Добре, — кажу я. — Я й не думала йому казати…

— Вчора я був зарізкий, пробач. Все це дещо вибило мене з колії, — продовжує Влад. 

 — Я, мабуть, теж наговорила зайвого, вибач будь ласка… Просто я дуже переживаю…

— Якби це не стосувалось Саші, я б давно все розкрив перед твоїм батьком, Аді. Навіть якщо мій друг після цього зненавидів би мене, я б розказав щойно ти попросила. 

— Я боюсь, що він дізнається про це раніше, — зізнаюся я. 

— Я все зроблю, обіцяю тобі, я хочу, щоб ти була поруч, Аді, — неголосно каже Влад.

— Ти одружишся зі мною? — зривається з моїх губ, і я перелякано озираюсь, але тут нікого немає, ніхто не підслуховує мене. 

— Ти хочеш одруження? — я відчуваю, що він усміхається при цих словах. — Погуляй ще хоч до завершення універу. 

— Але потім ми одружимося, я хочу жити з тобою… Не розлучатися більше, — шепочу я. — Мені так тебе не вистачає..

— Добре, — погоджується Влад. — Вчись гарно і буде тобі пропозиція. 

— Дякую, — мені стає тепліше на душі. Та я згадую, що Саша вже, мабуть, чекає мене на стоянці

— Вибач, але зараз маю йти, треба все сказати Саші…

— Добре, пробач, що скинув це на тебе, Аді. Але скоро все нормалізується, ось побачиш.

 — Я дуже хочу сподіватися, що так і буде, — відповідаю я. 

— Подзвониш мені потім? — його голос звучить майже як завжди, але я відчуваю, що він все ж трохи хвилюється. — Після зустрічі з Сашею.

— Так, подзвоню, — я зітхаю. — Кохаю тебе. 

— Ти ж розумієш, що я б не запропонував тобі одружитись після універу, якби не відчував того ж самого? — запитує Влад. — Я теж кохаю тебе, Аді, — він зітхає.

Мені приємно це чути. Хоча відмічаю, що його голос звучить якось сумно.

— А твоя дружина? — виривається у мене. — Ти вже не кохаєш її? 

— Ми з колишньою давно не живемо разом, так, я не кохаю її, — відповідає він спокійним і рівним голосом. 

Я виглядаю в вікно і бачу, що машина Саші уже під’їздить до університету. 

 — Добре, я побігла, — кажу я. — Після того, як поговорю з Сашею, наберу тебе…

Коли я виходжу на стоянку, то Сашина машина вже стоїть там. Саша не сидить всередині, навпаки, чекає мене біля машини.

— Привіт, — кажу я, підходячи до нього. 

— Привіт, — він обіймає мене і додає: — Ходімо в парк, він зовсім поруч. Там і поговоримо. 

— Так, ходімо, — я почуваюся дуже пригніченою, мені страшно, якою буде його реакція, коли я скажу, що не хочу більше з ним зустрічатися. Але це треба зробити…

Ми йдемо мовчки. Саша тримає мене під руку, але я не відсторонююсь, все ж, ми и все ще пара в його розумінні…

Коли доходимо до парку і навколо вже немає людей, Саша раптом зупиняється і зазирає мені в очі:

— Про що ти хотіла поговорити, Аді?

На вулиці хмарно, схоже, скоро піде дощ. Природа ніби відчуває напругу і хоче її скинути, власне, як і я сама.

— Про наші стосунки, — я дивлюсь йому в очі. 

— Ти хочеш кинути мене, правда? — він зітхає. 

— Як ти здогадався? — запитую я.