11

Наступного дня в універі Ксюша відразу веде мене в наше улюблене місце на сходах верхнього поверху, де зазвичай немає людей і починає розпитувати. 

— Ну що, ти поговорила з ним? Дивлюсь, ланцюжок все ще на тобі… Вирішила не віддавати?

— Так, поговорила, — кажу я, усміхаючись. — Тепер ми з Владом разом, тому й ланцюжок на мені. 

— Що?! — здивовано питає вона. — Хіба ти не казала, що хочеш покінчити з вашими таємними стосунками? Як так вийшло? Що сталось?

— Сама не знаю, — кажу я. — Мабуть, я його кохаю…

— У вас вчора щось було? Знов цілувались, чи…? — вона уважно дивиться на мене.

— Все було, — я трохи червонію. 

— Ого! — каже вона дещо схвильовано, потім озирається, немов боїться, що нас хтось підслухає, і тільки коливпевнюється, що нікого поблизу немає, питає: — І як?...

— Це було щось неймовірне! — кажу я. 

— І що тепер ви будете робити? — запитує Ксю. — Твій батько точно не зрадіє, якщо дізнається…

— Влад сказав, що щось придумає, — я знизую плечима. — В мене немає підстав не довіряти йому…

— А Саша? — розпитує Ксю далі. — Ти його кинула? Чи як…

— Поки що я йому нічого не сказала, Влад пообіцяв, що придумає, як краще це зробити… 

— Оце в тебе пішла цікава смуга в житті, — Ксю хитає головою. — Ну, я хочу, щоб ти була щаслива. Сподіваюсь, Влад серйозний щодо тебе, і це не просто на один раз. 

— Ні, він серйозний, — я зітхаю. — Але я не впевнена, що він кохає мене. Вірніше, коли я з ним, то впевнена, а зараз почала трохи сумніватися…

— Ну, ви ж тільки почали зустрічатися, як я розумію… До того вас просто тягнуло одне до одного, треба трохи почекати, щоб зрозуміти, що він відчуває. Певно, йому буде непросто визнати почуття саме до тебе, — припускає Ксю. 

 — І в нього є дружина, — тихо кажу я. 

— Ти про неї ніколи не казала, — Ксю насуплюється. 

— Та я про неї майже нічого й не знала. Влад про неї ні слова не каже. А батько колись розповідав, що вона живе за кордоном. 

— То вони типу не разом? Але все одно все ще одружені? Звучить не дуже, — Ксю зітхає.

— Наче так… Треба буде розпитати в Саші, — кажу я. — Але згодна, що не дуже. Ніколи не мріяла бути коханкою одруженого чоловіка…

— З Сашею треба обережно про це говорити… Ти ж не хочеш, щоб він щось запідозрив раніше часу? Блін, не уявляю, як йому буде погано, коли він дізнається про вас з Владом, — вона зітхає.

— За це я найбільше переживаю, — кажу я. — Навіть те, що буде, коли батько дізнається, якось менше мене непокоїть. Сашу дуже шкода, це буде ударом для нього…

— Для початку зʼясуй, що у Влада з дружиною. І ще одне… Ти не маєш кидатись йому на шию… Такі чоловіки, вони як мисливці, їм подобається "полювати" на здобич. Хай він сам більше шукає зустрічі і тому подібне, — рішуче говорить Ксю.

 — Ти думаєш, він покине мене, якщо я буду проявляти свої почуття? — мені стає трохи не по собі. 

— Я не кажу тобі зовсім не проявляти почуття, Аді, — вона зазирає мені в очі. — Просто не будь аж надто доступною.

— Не бігати за ним? — запитую я. — Я чудово знаю, як поводитися з ровесниками, але поняття не маю, як бути з дорослими чоловіками…

— Так, не бігай, — киває вона. — Він сам буде бігати, якщо правильно поводитись. Ініціатива має бути в його руках, ну я тобі вже казала про це. 

— Добре, — киваю я. — Ну, віддам ініціативу йому, хай сам все розрулює…

Саме в цю мить на мій мобільний приходить сповіщення про нове повідомлення. Я відкриваю його і бачу, що це Саша.

"Привіт, пообідаємо разом?" 

“Добре, але хіба в їдальні універу, бо в мене після пар не буде часу”, — відповідаю я. Пам’ятаю про запрошення Влада. 

— Це тобі Влад пише? — з цікавістю питає Ксю. 

 — Ні, — відповідаю я. — Це Саша запрошує пообідати. Може, я скористаюся цією нагодою, щоб розпитати про його матір…

***

Ми з Сашею домовляємось зустрітись прямо в їдальні. Він приходить вчасно, хвилина в хвилину, в його руці я бачу білу троянду. 

Він підходить до мене, торкається вільною рукою талії, а сам тягнеться губами до моїх губ. 

Я так повертаюся, що його поцілунок приходиться мені в щоку. 

— Привіт, — кажу, усміхаючись. 

— Привіт, Аді, — він простягає мені квітку. — Я скучив за тобою. 

— Дякую, — кажу я. — Теж дуже рада тебе бачити..

— Шкода, що ми не можемо зустрітись десь ввечері, — він зітхає. — Останнім часом у мене враження, що ти ніби уникаєш мене. 

 — Просто сесія, багато що треба зробити, та й батьки в мене суворі, ти ж знаєш, — брешу я, почуваючись при цьому “не в своїй тарілці”. Хоч би Влад вже швидше розповів йому про все, щоб мені не довелося постійно викручуватися і почуватися винною..