10

Я розплющую очі і бачу, що лежу в обіймах Влада. Але не відчуваю ні сорому, ні розкаяння за свою необачність. Навпаки я дуже щаслива бути тут, поруч із ним…

Але щось ніби втручається у гармонію цього моменту, і мені потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, що це телефонний дзвінок. 

— Твій мобільний дзвонить, — каже Влад, торкаючись губами моєї шиї. 

Я нахиляюся з ліжка на підлогу і намацую свою сумочку, тоді дістаю телефон. 

— Це Саша, — кажу розгублено. 

— Ми щось придумаємо з цим всім, а поки що відповідай, — говорить Влад. 

Я киваю і приймаю виклик. 

— Алло, — кажу, стараючись, щоб мій голос звучав якомога спокійніше. 

— Аді, привіт, я писав тобі повідомлення, але ти, певно, не бачила, бо вони не прочитані, тебе не було в мережі декілька годин, — чую я дещо сумний голос Саші. — Які плани на вечір? 

 — Ой, вибач, я була трохи зайнята, — кажу я, не в змозі придумати нічого кращого. — Плани на вечір? — я поглядаю на Влада, очікуючи його реакції. 

Він притягає мене до себе і торкається губами шиї. 

Я ледве стримуюся, щоб не видати себе якимось звуком.

— Так, плани на вечір, — повторює Саша. — Сходимо кудись? Може, повечеряємо? А потім можна заїхати до мене.

Влад вже прислухається до слів у телефоні і, схоже, чує, що там каже Саша. Тому тепер показує мені вказівний палець і киває, а потім показує два пальці і заперечно хитає головою. 

— Можна повечеряти, — кажу я, як слухняна учениця. — А до тебе, боюсь не вийде, я ввечері маю бути вдома…

— Ну добре, поки будні, певно, це правильно, — не дуже охоче погоджується Саша. — Тоді я заберу тебе десь за годину?

Влад знов заперечно хитає головою, щойно чує ці слова Саші.

— Давай я наберу тебе, коли буду готова, — кажу я. 

— Домовились, тоді до зустрічі, Аді, цілую, — відповідає Саша вже більш задоволено.

 — До зустрічі, — відповідаю я й натискаю на “відбій”. Потім дивлюся на Влада. 

— Вам треба буде розійтись, — припускає він. 

— Але як це зробити? — запитую я розгублено. 

— Треба все продумати. Ти ж розумієш, що твій батько не має дізнатись про нас? — Влад зазирає мені в очі. 

— Так, я розумію, але коли він довідається, що ми з Сашею розійшлися, то буде дуже сердитий, і я не зможу кудись ходити увечері як зараз…

— Блін, я до такого не готовий, — він трохи притискає мене до себе. — Після сьогодні я буду весь час думати про тебе.

— Я теж, — зізнаюсь я, ховаючи обличчя в нього на грудях. 

— Я щось придумаю, — він цілує мене в маківку. — Треба трохи часу, щоб зробити все правильно, щоб і Саша, і твій батько не влаштовували сцен. 

— Добре, — я киваю. Ладна погодитися з ним у всьому, робити все, що він скаже, не роздумуючи. 

— Не шкодуєш? — він зазирає мені в очі і торкається кінчиками пальців прядки мого волосся. 

— Звісно, ні, — кажу я. — Я кохаю тебе…

Він подається вперед і цілує мене. Не каже у відповідь того ж самого і нічого не обіцяє, хоча в принципі я розуміла, на що йшла…

Коли відривається від моїх губ то говорить:

— Я теж… Не шкодую. Це мало трапитись, я відчував це з нашої першої зустрічі.

Я думаю про те, що відчувала це ж саме, хоч і противилася своїм почуттям, але врешті-решт здалася, і виявилося, що це був правильний вихід. Я зможу бути щасливою лише з ним і ні з ким іншим…

***

— Привіт, — Саша тягнеться до моїх губ і цілує, обіймаючи мене за талію.

— Привіт, — кажу я, намагаючись триматися, наче нічого і не трапилось.

— Ми так мало бачились цього тижня, я сумував за тобою, — Саша зазирає мені в очі і торкається долонею щоки. 

— У мене багато часу забирає навчання, — кажу я. 

— Ну, навчання — це важливо, — він усміхається. — Батько завжди так каже… Останнім часом аж надто часто. Говорить, мені треба менше розважатись, — говорить Саша, коли ми вже сідаємо в машину.

— Батьки — вони такі, — я знизую плечима. 

— Я все ж змушу його дати мені ту квартиру, — продовжує Саша, заводячи машину і виїжджаючи з двору.  — Сьогодні ж поговорю з ним. 

— Може, поки що не треба, — я кладу руку йому на плече. — Боюсь, що мій батько мене не відпустить до закінчення універу. 

— Думаєш? — замислено питає Саша, коли ми вже їдемо вулицями Києва. — До речі, в яке місце хочеш? Може, після вечері сходимо в кіно? 

— Можна, — кажу я. — Але після кіно я маю бути вдома…

— Шкода, — він зітхає. — Ти ж вже ночувала у мене, думаю, твій батько не був би настільки проти… Але я не буду наполягати, Аді. 

— Щось зараз він в поганому гуморі, я не хочу з ним сваритися, — кажу я.