9

Наступного дня в універі Ксюша одразу підходить до мене з питанням: 

— Ну що там, розказуй! — каже тихо, озираючись при цьому навколо, ніби нас можуть підслухати. 

— Я хотіла віддати йому той ланцюжок, а він відмовився його брати… Але потім я  все ж поклала його в його будинку таємно від нього…

— І все? — вона уважно дивиться на мене. — Коли ви говорили наодинці, більше нічого не трапилось?

Я відчуваю, що червонію.

— Так, — кажу швидко.  — Нічого не трапилось. 

— Обманюєш, я ж бачу, — вона усміхається. — Ну розказуй, я ж твоя найкраща подруга! 

— Ти нікому не говори про це, добре? — я беру її за руку. — Обіцяєш? 

— Обіцяю! — вона активно киває. — Ти ж знаєш, коли треба, я мовчу, як риба!

— Він сказав, що я йому снилася, — тихо кажу я. — А я відповіла, що весь час думаю про нього… І ми мало не поцілувалися…

— Ого! — вона мало не присвистує. — А чому "мало не"? Не вірю, що такий чоловік, як він, так просто відпустив тебе після таких зізнань навіть без поцілунку… 

— Саша нам завадив, — я дивлюся на Ксюшу і запитую. — Що мені тепер робити? 

— Ну, певно, вам треба якось поговорити, — припускає вона. — Якщо ви подобаєтесь одне одному, то маєте спробувати?

— Як ми маємо спробувати? Він — батько Саші, а я ніби як зустрічаюся з Сашею! Це нонсенс! 

— Але тобі Влад подобається більше, ніж Саша, хіба ні? — не здається Ксю. 

— Батько мене вб’є, якщо про це дізнається, — я розводжу руками. 

— То хай не дізнається, — вперто каже вона. — Ти маєш хоча б спробувати, раптом він — той самий? Тебе тягне до нього, це видно. До нього, а не до Саші.

— Так, — я опускаю очі. — Я ніколи не думала, що закохаюся в чоловіка, вдвічі старшого за мене…

— Тоді спробуй, — рішуче говорить Ксю. — Поговоріть і подумайте, що вам робити. 

— Мені страшно, — зітхаю я. 

— Чому? — запитує подруга. — Думаєш, він може зробити щось, чого ти не хочеш?

— Я боюся, що зруйную цим вчинком усе своє життя… Раптом для нього це несерйозно? 

— Тоді сама зараз нічого не роби, — погоджується Ксю. — Коли він сам наступного разу буде приставати чи ще щось, тоді скажи йому про цей страх і глянь на реакцію.

— Якщо він захоче скористатися моїми почуттями, то зможе розіграти яку завгодно реакцію… Я не вірю, що він щирий зі мною. Але й не можу змусити себе не думати про нього…

— Ну, в будь-якому разі стратегія "нічого не робити" тобі підійде, — вона знизує плечима. — Якщо ти не довіряєш йому, то… Навіть не знаю. Тоді не ходи до нього додому, зроби так, щоб ви не бачились, принаймні через тебе. Може, час розставить все по своїх місцях. 

— Я думаю так і зробити, — кажу я.  — Просто не буду бачитися з ним. Думаю, він когось знайде і  заспокоїться…

***

Я цілий день почуваюся “не в своїй тарілці”. Ніби нічого особливого не відбувається, але в мене таке передчуття, немов це затишшя перед бурею, і скоро щось має трапитися… Щось важливе, що неминуче змінить моє життя…

І це стається, коли я вже виходжу з універу, у мене в сумочці дзвонить телефон. 

Я дивлюся на екран і бачу незнайомий номер. Мабуть, не треба відповідати, кажу собі, але рука ніби незалежно від вказівок мозку тягнеться вперед і приймає виклик. 

— Аді, це я. Нам треба поговорити, — чую на диво спокійний голос Влада. 

Я так розгубилася, що не можу й слова сказати, просто мовчу. 

— Я за твоїм універом, — продовжує він. — У тебе якраз мали закінчитись пари, правильно? 

— Що ви хочете від мене? — нарешті голос прорізується, але я говорю тихо, майже шепочу, щоб не привертати до себе зайвої уваги. 

— Як і казав і вчора, і зараз — нам треба поговорити, — повторює він і зітхає. 

— Добре, — кажу я. — але недовго, бо мене чекають вдома. 

— Домовились, чекаю. Я на задньому дворі університету, біля запасного виходу, на чорному лексусі, — відповідає він і виклик переривається.

Поки я доходжу до вказаного місця, встигаю кілька разів змінити свою думку, то мені хочеться негайно утекти, то стає страшно, аж ноги прикипають до місця, то відчуваю докори сумління перед Сашею за те, що незважаючи ні на що, я все ж хочу побачити Влада... Саме тому я сідаю у його автівку… Все як у тумані, здається нереальним. Дивлюся на нього і запитую:

— Що ви хотіли сказати? 

— Ти дійсно вирішила залишити це? — він простягає долоню і на його пальцях висить той самий кулон, який я залишила в нього вдома.

— Так, — я опускаю очі. Чомусь мені так соромно, немов я щось вкрала або зробила інший подібний вчинок.  — Я думала, так буде краще… Для всіх нас…

Він простягає долоню з кулоном до моєї щоки. Невагомо торкається шкіри кінчиками пальців, при цьому я відчуваю і легенький металевий холод від кулону.