8

Коли я збиралася в гості, то взяла ланцюжок, який подарував мені Влад. Я вирішую його повернути. Мабуть, Ксюша права, мені потрібно ігнорити його і не приймати подарунків. Те, що я взяла тоді цей ланцюжок, було помилкою... І зараз я маю її виправити. 

Вже сидячи в машині, мама каже мені:

— Це ми будемо вперше бачитись з Владом вже в якості можливих майбутніх родичів, — вона задоволено усміхається. — Я навіть трохи схвильована.

— Мені здається, ти надто забігаєш наперед, — відповідаю я. 

— Дай мені порадіти, — вона обіймає мене. — Саша — такий хороший хлопець. Я навіть не думала, що він буде таким хорошим і ви так підходитимете одне одному!

 — Так, він справді хороший, — погоджуюсь я. — Але не варто так акцентувати увагу на тому, що ви будете родичами і тому подібне… ИМи ще тільки почали зустрічатися, ще все може багато разів перегратися…

— Але у вас же все серйозно? Я довіряю йому, — це вже каже батько. 

 — Я не знаю, — я починаю дратуватися від цієї розмови. — Наче серйозно, і все ж я не хочу весь час бути в центрі уваги…. Не хочу, щоб на нас усі дивилися. Недарма кажуть: “Щастя любить тишу…”

— Добре, — погоджується мама. — Це розумні слова. Що ж, тоді просто їдемо на вечерю до нашого друга і його сина, з яким ти зустрічаєшся.

 — Дякую, — усміхаюсь я, а пальці стискають у цей час в кишені злополучний ланцюжок…

***

Коли ми підходимо до будинку Влада, сам господар виходить нам назустріч. Вони з батьком потискають один одному руки, потім Влад говорить:

— Радий, що змогли вибратись, проходьте за стіл, там вже все готове… 

Коли батько і мати вже заходять, Влад кидає на мене погляд, мені здається, він дещо сумний. 

 — Добрий вечір, — вітаюсь я. 

— Добрий вечір, Адель, — каже він, певно, вперше назвавши мене наодинці не "Аді". 

 — Я хотіла б поговорити з вами, якщо буде така можливість, — кажу рішуче. 

— Добре, — він киває. — Давай зараз? Поки Саші нема, а твої батьки дорогу до їдальні і так знають. Ходімо, — він спочатку простягає до мене руку, але все ж не торкається і просто киває вбік дверей. — Тут є вільна кімната.

За мить ми опиняємось в тій самій кімнаті: це маленький кабінет. Влад дивиться на мене і запитує:

— Про що ти хотіла поговорити?

 — Про це, — я розтискаю долоню і простягаю йому ланцюжок. — Я хочу повернути вам подарунок…

— Я не буду до тебе більше приставати, але і не прийму його назад, — він зазирає мені в очі. — Якщо хочеш, можеш його просто викинути або віддати. 

— Я не хочу обманювати Сашу, — кажу я. — А якби я носила його і не говорила, що це ваш подарунок, це був би обман…

— Хіба це обман? Він же не питав тебе про кулон, — він зітхнув. 

— А раптом спитає? Я не хочу, щоб у вас із ним зіпсувалися стосунки через це. Тому краще вдати, що цього подарунка не було..

— Я не буду вдавати, що його не було, але ти можеш робити що хочеш. Викинь його або віддай, якщо він тобі не потрібен, і все, — Влад зазирнув мені в очі. — Може. так дійсно буде правильно. Але я не можу його прийняти, ти надто сильно подобаєшся мені, щоб я так вчинив.

— Вам краще знайти якусь дівчину, яка б відповіла б вам взаємністю, — кожне слово дається мені дуже важко, бо насправді я не хочу, щоб він знаходив собі когось, я знаю, що буду страшенно ревнувати і страждати…

— Спробую. Може, якщо почну з кимось зустрічатись, цей біль хоча б трохи стихне, — відповідає він, а потім додає: — І тебе не буду мучити. 

Я зітхаю. Так багато хотіла сказати, а виходить, що всі слова — якісь зайві.

— Ви мене не мучите, — кажу я. — Ви дуже хороша людина…

— Погана я людина, раз не можу припинити думати про тебе, — він знов зазирає мені в очі. 

— Це не ваша провина, — мені хочеться доторкнутися до нього, обійняти, але цього не можна робити. 

— Я завжди вважав, що людина може контролювати себе і свої дії, вперше в житті це дається мені так складно, — він простягає руку вперед, до мого обличчя, але не торкається мене, тримає пальці в міліметрах від щоки. — Дуже складно бути поруч і не торкатись тебе.

— Думаю, нам треба якомога рідше бачитись, — кажу я, відчуваючи, що от-от не витримаю і кинусь йому в обійми. 

— Напевно, — він киває і робить крок до мене.

Тепер ми ще ближче, але він все ще не торкається мене. 

— Ти мені вчора снилась, — шепоче на вухо. 

Я вся тремчу так, ніби мені холодно, але водночас мене кидає в піт. Може, я захворіла? 

 — Я весь час думаю про вас, — раптом зривається з моїх губ…

— Аді… — він подається вперед і облизує губи. 

Моє серце, здається, ось-ось вистрибне з грудей, здається, зараз він поцілує мене, а я навіть не буду опиратись, хоча планувала опиратись… Планувала залишити його, розірвати цей дивний звʼязок раз і назавжди.

Я прикриваю очі і розтуляю губи, але в цю мить чую, як десь там, за дверима, відмикається замок.

Я тут же відсахуюсь від Влада, а в коридорі чується голос Саші. 

— Нам треба буде поговорити, — швидко каже Влад. — Але не тут і не зараз, — він легенько торкається губами моєї скроні. — Якщо ти захочеш і якщо залишиш кулон, то ми поговоримо. А поки що думай, — на цих словах він виходить до коридору.

Я сідаю на найближчий до мене стілець, навіть не сідаю, а скоріше, падаю, бо в мене підкошуються ноги і думки в голові шгеть переплуталися. Що я наробила! Я тільки що мало не поцілувалася з батьком мого хлопця!  

Моє серце все ще бʼється дуже часто, але я все ж змушую себе встати і піти до всіх. Не хочу, щоб Саша, чи, ще гірше, батько, щось не так зрозуміли. 

Виходжу з кабінету і йду коридором. Влад затримав Сашу перед дверима. Певно, зробив це спеціально, щоб ми зайшли всі разом. Так він турбується про мене?