6

Я прямую за ним, стискаючи в руках теку і коробочку, потім думаю, що Саша може запитати, що це таке, але мені немає куди її заховати, бо я досі в футболці. Якби ж мені зараз зайти до Сашиної спальні і одягнутися та взяти сумочку. Але без господаря якось негарно туди заходити, тому я ховаю коробочку всередину теки, сподіваючись, що Саша не поцікавиться, що там. 

Перед самим входом на кухню Влад ніби випадково торкається долонею моєї руки, але одразу ж відчиняє переді мною двері і питає:

— Сашо, ти ж відвезеш Адель?

— Так, — він киває, встаючи зі стільця. — Певно, нам треба перевдягнутись. 

— Правильно, ідіть, — Влад теж киває. 

Я іду за Сашею в його кімнату.

— Це була футболка твого батька, — кажу, коли знімаю її. 

— Хіба? — він бере річ до рук і дивиться на неї. — Блін, вона майже така сама, як моя нова. Певно, я переплутав, коли забирав її з балкону суху після прання. Він що, сердився? — Саша поглянув на мене. — Сказав тобі щось?

— Наче не сердився, — я знизую плечима. — Просто сказав, що вона його. 

— Певно, він розгубився, не очікував, що я приведу тебе. Треба було його попередити, щоб він не приїхав так раптово, пробач, — Саша скидає домашню футболку і шорти і починає натягати джинси.

— Та нічого, ти ж і сам не знав, — кажу я, розчісуючи волосся. — Добре, що він поставився спокійно до того, що я ночувала в тебе…

— Ну, думаю, він хотів чогось такого, він же сам привів мене тоді в ваш будинок, — Саша вдягає іншу футболку і дивиться на мене. — Типу… Він хотів, щоб в нас все було серйозно і все таке.

— Так, вони з моїм батьком можуть бути задоволені, — я раптом зітхаю, сама не знаю чому.  — Ну що, поїхали? 

— Так, — він киває і бере мене за руку. — Ти якась сумна… Сподіваюсь, його візит не надто зіпсував тобі враження від нашого побачення.

 — Зовсім ні, — я усміхаюсь. — Мені дуже сподобалось…

— Це добре, — він одразу стає веселішим і чмокає мене в губи. — Тепер ми будемо частіше бачитись… Може, мені орендувати квартиру, — раптом каже він. — Батько колись пропонував, але його і так постійно не було вдома, то я не надто хотів переїжджати. 

 — Як хочеш, — кажу я. — Я б хотіла жити окремо від батька, але він був категорично проти, боявся, що я накою дурниць…

— Якби не вся ця готовка і домашні справи, я б переїхав прямо завтра, — сміється Саша. 

 — Найми домробітницю, — пропоную я. 

— Як варіант, — киває він. — Треба буде запитати батька, думаю, він не відмовить. Добре, ходімо…

Ми спускаємось вниз і Влад також виходить до передпокою.

— Тату, я подумав, я згоден переїхати до іншої квартири, — заявляє Саша прямо при мені.

— Що так раптово? — схоже, Влад здивований його словами. — Давайте поки не плануєте зʼїжджатись будеш все ж тут. Коли захочете спільну квартиру — не проблема, організую. 

Він дивиться на мене і чомусь мені здається, що його ця новина не надто обрадувала.

А я розумію, що рада, що він сказав саме так. 

— Ну, добре, — Саша киває. — Тоді ми поїдемо. 

— Так, — Влад все ще не відводить від мене погляду. — До зустрічі. 

 — До зустрічі, — кажу я і усміхаюсь йому. 

Він теж нарешті усміхається. Ледь помітно, лише кутиками губ, тільки для мене. 

— Не забудь про те, що я тобі передав, — додає, коли Саша вже якраз виходить за двері. 

Я киваю і теж швидко виходжу. Мені соромно через те, що я взяла його подарунок, а з іншого боку — що в цьому такого? Думаю, батько би не заперечував, якби дізнався.

Ми сідаємо в машину і я кажу Саші:

 — Тобі пощастило з батьком. 

— Присоромив мене сьогодні з тією футболкою, а потім ще й з квартирою, — відповідає Саша дещо насуплено, виїжджаючи з двору. — Хоча зазвичай він дійсно класний, не знаю, яка муха його вкусила. 

 — Може, він переживає, що ти без нього не зможеш дати собі раду, — кажу я. 

— Мені вже двадцять один, я точно впораюсь, — Саша усміхнувся і поглянув на мене. — Особливо якщо ти будеш поруч.

— Ти хочеш, щоб ми жили разом? — цікавлюсь я. 

— Ну, думаю, рано чи пізно так воно і буде, — він продовжує усміхатись. — І так, я хочу цього. Тепер не знаю, як буду розлучатись з тобою надовго. 

 — Мабуть, мені ще треба трохи звикнути до цієї думки, — кажу я. — Але, думаю, у нас ще все попереду…

Цієї миті ми якраз під’їжджаємо до мого будинку. 

 — Дякую, що підвіз, —  кажу я. 

Він бере мене за руку і зазирає в очі:

— Це був дуже класний вечір, Адель. Сподіваюсь, ми скоро його повторимо… Вже сумую за тобою, хоч ще й не відпустив. 

 — Ти дуже милий, — усміхаюсь я. 

Він справді милий, але чому я згадую зараз його батька? Мені стає незручно через це.