5

Ми з Сашею цілуємося, мені так добре, як не було ніколи раніше.  Відчуваю, що ми вже, мабуть, не зможемо зупинитися. Та й навіщо це робити? 

— Ти найкраща, — шепоче він, коли несе мене сходами вгору.

Несе так, ніби я зовсім легенька, немов якась пушинка. Заносить до кімнати, кладе на ліжко, зазирає в очі і знов цілує. Намагається трохи стримуватись, певно, щоб не відлякнути мене.

— Ти теж найкращий, — відповідаю я, обіймаючи його. 

Він усміхається і торкається губами моєї шиї, ковзає по ній, одночасно з цим гладячи мене по талії.

Від його доторків по моєму тілу біжать мурашки, з губ зривається легенький стогін. 

— Люблю тебе, Аді, — шепоче, а потім його рука опускається нижче, а губи знов захоплюють мене в свій полон.

Я прикриваю очі і відкриваюсь перед ним, я дійсно хочу цього зараз, але все ж не можу поки що так само відповісти на його зізнання… Розумію, що мені потрібно трохи часу…

***

Коли я розплющую очі, то бачу, що Саша не спить, він лежить і дивиться на мене. 

 — Доброго ранку, — кажу я, усміхаючись йому. 

— Добрий ранок, Аді, — він тягнеться до мене і коротко чмокає в губи. — Я такий радий бачити тебе тут зранку. Хотів би щодня так прокидатись.

 — Мабуть, твій батько був би не радий, якби ми так щодня прокидалися, — відповідаю я, проводячи пальцями по його плечу. 

— Чому? — він ловить мою долоню і підносить до своїх губ. — Батько буде не проти. Він же сам нас звів. 

— Ну, мабуть, він думав, що ми одружимось, чи щось типу того, — кажу я. — Хоча я ще не хочу заміж. 

— Я думаю, він зрадіє, що наші стосунки просунулись, — відповів Саша. — І твій батько теж буде радий. 

 —Добре, якщо так, — я потягуюсь. — Може, вип’ємо кави? 

— Давай, — він усміхається і встає з ліжка.

Йде до своєї шафи, витягає звідти одяг і починає вдягатись. Мені подобається, як він виглядає, а зі спини і особливо без одягу, він взагалі дуже схожий на… Ні, не варто про це думати. Я зупиняю цей потік думок буквально силою.

— Візьми цю футболку, будеш, як в сукні, — він дістав з шафи якусь велику безрозмірну футболку і кинув її прямо мені в руки.

Я усміхаюся і одягаю футболку. Вона прикриває десь половину стегон, і дійсно я в ній як у коротенькій сукні. 

— Ну що, йдемо на кухню? Я щось зголодніла, — кажу я, поправляючи своє імпровізоване вбрання. 

— Зараз посмажу тобі свою фірмову яєшню, — він бере мене за руку і виводить з кімнати.

Ми спускаємося сходами і підходимо до кухні. Я раптом чую аромат яєшні і усміхаюсь. 

 — Мабуть, мені так хочеться їсти, що вже маю якісь нюхові галюцинації, — кажу до Саші. 

— Дивно, але я теж це відчуваю, — каже Саша і відчиняє двері.

В цю мить я бачу Влада за плитою. Він одразу обертається до нас і усміхається. Дивиться прямо мені в очі, а потім опускає погляд нижче. Ніби сканує цим своїм поглядом з голови до ніг.

— Добрий ранок, — каже Влад раніше, ніж ми з Сашею встигаємо якось зреагувати. — Почнемо його з омлету. Чи ви вже тойво… Почали з цього? — бачу в його очах бісиків.

Я відчуваю, що кров приливає до моїх щік. Звідки він тут узявся? Сердито дивлюся на Сашу, він же казав, що батько приїде сьогодні ввечері…

— Ти ж казав будеш в обід чи ввечері, — дещо насуплено каже Саша, проходячи до столу і ведучи мене за руку за собою.

— Не захотів спати в готелі, поїхав вночі, — він знизав плечима і знов подивився на мене. — Аді, будеш омлет?

 — Дякую, — бурмочу я, все ще не наважуючись зустрітися з ним поглядом. 

— Сідайте, зараз я вас погодую…

Ми з Сашею сідаємо за стіл і вже за мить Влад ставить перед нами по тарілці омлету. Біля кожної порції самого омлету ще лежить шматочок бекону і листя салату. Він і сам сідає за стіл з тарілкою, сідає прямо навпроти мене. В цей момент ми зустрічаємось поглядами і я опускаю очі. Мені все ще соромно, що він знає, що я ночувала в його сина. 

— Смачного, — каже Влад і починає їсти. 

Я все ще відчуваю, що він дивиться на мене, навіть коли не бачу цього.

— Все ж ти б мав мене попередити, — бурмотить Саша батькові, також починаючи їсти. — Смачного.

— Ну пробач, якось не подумав, — він знизує плечима, але усміхається кутиками губ так, що я розумію: подумав, точно подумав, може навіть навпаки спеціально приїхав раніше, поспішав додому, щоб застукати нас.

— Дякую, — кажу я, все ж поглядаючи на нього. — Було дуже смачно. Але я, мабуть, вже піду. 

— Почекай, мені треба дещо передати твоєму батькові, ходімо зі мною, це одна хвилина, — він несподівано встає з-за столу і йде до виходу з кухні.

Він не питає, скоріше, каже, що я маю зробити зараз. Я відчуваю, що моє серце починає битися частіше. Встаю, кидаю винуватий погляд на Сашу, і іду за його батьком. 

— Я потім відвезу тебе, — каже Саша мені вслід.

Ми виходимо з кухні і підіймаємось на другий поверх. Влад відчиняє одну з дверей і це дійсно виявляється кабінет. Підходить до столу і риється в якихось паперах. Я видихаю з полегшенням, бо він не дивиться на мене і нічого не каже про мою поведінку, а я саме цього боялася. 

Коли він знаходить щось, то підходить до мене і простягає теку, а на ній я бачу коробочку, певно, з якогось ювелірного.

— Відкриєш? — він все ще не торкається мене і не наближається, як минулих разів. 

— Це віддати батькові? — перепитую я. 

— Теку віддаси йому, а коробочка тобі, побачив цю штучку і подумав, що тобі пасуватиме, — він відкриває коробочку і я бачу, що там невеличка підвіска у формі замочку і витончений ланцюжок, певно, це біле золото чи щось таке.