2

Окидаю поглядом своє відображення у дзеркалі і залишаюся задоволена. Хоча це побачення і не справжнє, бо я не збираюся зустрічатися з Сашею по-справжньому. Але вирішила походити пару раз кудись, щоб батько відчепився від мене. Зараз він задоволено дивиться на мене і каже: 

— Яка ж ти в мене вже доросла красуня! Я дуже радий, що ти дала Саші шанс, він хороший хлопець, і розумний, до речі! — каже він. — Але щоб опівночі була вдома, домовились?

 — Добре, — киваю я, думаючи, що ще й раніше повернусь. 

Беру сумочку і виходжу з будинку.

Бачу на вулиці машину Саші, він стоїть біля неї і дивиться на мене. Махаю йому і підходжу ближче. 

 — Привіт, — усміхаюсь. 

— Привіт, — він теж усміхається і легенько цілує мене в щоку. — Дуже гарно виглядаєш! 

 — Дякую, а на який фільм ми йдемо? 

— О, тобі це має сподобатись! Детектив, як ти любиш, єдине… Ми подивимось його в трохи незвичному місці… На даху мого будинку, на терасі, я замовив проектор і все таке, там вже все обладнали, — задоволено тараторить Саша. — Бо знайти детектив в кінотеатрі зараз не вдалось. Але сподіваюсь, тобі сподобається!

 — Цікаво, ще ніколи не дивилася кіно на даху, — усміхаюсь я. 

— Тоді поїхали, якраз вже достатньо темно, має бути все видно ідеально…

***

Коли ми заходимо у будинок, я почуваюся трохи насторожено, бо очікую, що зараз до нас вийде Сашин батько. Але, мабуть, його немає вдома, а якщо і є, то він не з’являється перед нами, і ми піднімаємося сходами на другий поверх і звідти виходимо на терасу.

Там   я бачу вже закріплений на стіні другого поверху екран, перед ним стоїть столик з закусками і вином, біля нього м’які пуфики.

 — Тут затишно, — кажу я, — і краєвид гарний…

— Я все обирав сам, хотів, щоб тобі сподобалось, — він бере мене за руку і підводить до одного з пуфиків, садить на нього, а потім вмикає проектор і сам сідає поруч зі мною.

Ми сидимо дуже близько, але руки Саша не розпускає, і на тому дякую.

 — А твого батька немає вдома? — все ж запитую я. 

— Не знаю, певно, нема, — він знизує плечима. — Він рідко приходить рано, а інколи ще й в клубах зависає, а сьогодні ж пʼятниця, тож певно, він має якісь свої плани. Та й я казав йому, що запрошу тебе сьогодні… Ну, написав повідомлення, не знаю, чи він вже прочитав його.

 — А ви живете вдвох? — знову цікавлюсь. — А де твоя мати? 

— Тусить десь за кордоном, — каже Саша. — Не знаю, ми мало спілкуємось. Останнього разу, коли ми розмовляли десь місяць тому, вона була в Мілані. 

 — Цікаво, — я хочу запитати, чи вони з батьком розлучені, але мені стає незручно, тож я знову переключаю увагу на фільм. 

Деякий час ми дивимось кіно і не розмовляємо, в якусь мить Саша кладе руку мені на плече і трохи пригортає мене до себе. Не надто навʼязливо, майже по-дружньому. 

Я не відсторонююсь, зрештою, він непоганий хлопець. І так ми сидимо якийсь час. 

Аж раптом в якусь мить я бачу, що двері на веранду відчиняються і до нас заходить Влад. 

Він здивовано дивиться на мене, але тільки мить, а потім його обличчя знов не виказує ніяких емоцій:

— Діти, — він виділяє це слово немов спеціально. — сподіваюсь, не сильно завадив, — каже він. — Хотів сказати, що замовив там суші, якщо хочете, можете взяти.

— Може, принесеш нам? — Саша усміхається батькові.

— Я схожий на офіціанта? — він все ж видає свою легку роздратованість ситуацією. 

— Давайте я схожу, — кажу я несподівано для самої себе. 

— Добре, — одразу погоджується Влад. — Тоді ходімо, покажу де кухня. 

Я встаю, відчуваючи, що моє серце незрозуміло чому починає битися частіше. Він іде попереду, а я прямкую за ним. 

Коли ми заходимо на кухню, він жестом показує мені коробочки з суші. 

— У вас дійсно побачення? — питає ніби мимохіть, спокійним і рівним тоном. 

— Так, — відповідаю навіть з якимось викликом. 

— Він тобі подобається? — Влад підходить ближче, я майже відчуваю його дихання на моїй потилиці, він дуже близько, але не занадто.

Все одно тримає дистанцію, хоча здавалось би, ще крок, і його губи торкнулись би моєї шиї. 

— Подобається, — вперто відповідаю я... 

Коли він чує мою відповідь, то несподівано зовсім відсторонюється. Я ж сама хотіла від нього відсторонитись, тоді чому, коли він робить цей крок, я відчуваю сум?

— Певно, це добре, — каже він замислено. 

— Я піду, бо Саша, там, мабуть, уже чекає, — кажу я. Мій голос трохи тремтить. 

— Так іди, — каже, а потім додає: — Я не хотів налякати тебе там, в клубі, Аді, — він несподівано скорочує моє імʼя так, як його ще ніхто не скорочував. — Сподіваюсь, ми дійсно зможемо переступити через це і нормально спілкуватись. 

— Вам не треба було влаштовувати ту сцену в мене вдома, — кажу я. — Я б і так нічого нікому не сказала.