1

 днем раніше

— З днем народження! — я обіймаю свою подругу Ксюшу. Ми з нею нерозлучні ще зі школи, скільки різних пригод пережили.  — Ну що, йдемо в клуб? 

— Ага, пощастило, що мої постійно в розʼїздах, а то тримали б мене під сімома замками, як тебе твій татко, — вона сміється і теж обіймає мене. — Ви он з колишнім навіть далі поцілунків не зайшли!

Я усміхаюся і думаю, що добре, що не зайшли. Бо коли я його зловила на гарячому з іншою дівчиною, то без особливих вагань дала відставку. І зараз почуваюся цілковито вільною. 

— О, вже наша черга, — каже вона, коли до нас підходить черга на прохід в клуб. Охоронець дивиться на мене скептично, я закочую очі і показую йому "Дію", де чорним по білому написано, що мені вже більше вісімнадцяти і в клуб можна. — Я запросила ще пару друзів! Вони вже мають бути всередині!

— Цікаво, цікаво, — кажу я. — Вони хоч симпатичні, ті друзі? 

— Ще й як!

Ми проходимо всередину і мені по вухах одразу вдаряє гучна музика. Людей в клубі вже вдосталь, більшість танцює, ще частина сидить за барною стійкою та столиками. 

Ксюша тягне мене за руку до одного зі столиків, там вже зібралась немала така компанія з хлопців і дівчат з універу і не тільки. Помічаю тут татового співробітника і одразу відчуваю страх.

— А, так, я запросила Андрія, ти ж знаєш, що він мені подобається… І він прийшов, — вона усміхнулась. — Татові твоєму не скаже, що ти тут, я його попередила!

Мені все одно некомфортно, я не дуже задоволена таким товариством, але мушу вдавати, що все добре. 

Гості вітають Ксюшу, але за цією музикою мало що чутно. Хлопці приносять коктейлі, ми п’ємо, все як зазвичай, але я все одно відчуваю щось, що поки що не можу собі оформити в слова. Ніби якесь передчуття…

Після першої пари коктейлів йдемо танцювати. Я не надто люблю такі тусовки, взагалі рідко на подібному буваю, тому спочату відчуюваю деяку скутість, але в якусь мить музика починає мене вести.

Я рухаюсь в такт і нарешті розслабляюсь. Врешті-решт, інколи треба відпускати гальма і просто розслабитись. 

Раптом спиною відчуваю на собі чужий погляд. Зі мною такого раніше ніколи не траплялось. Повертаюсь назад і бачу, що за мною спостерігає незнайомець. Пʼє щось міцне за барною стійкою і пропалює мене поглядом.

Я одразу відвертаюсь, мені неприємна така поведінка. Хоча потім час від часу все ж поглядаю на нього. 

В якусь мить бачу, що він вже сидить не один. Біля нього припаркувалась якась розфуфирена блондинка в червоній сукні і прямо з трусів вилазить, щоб він звернув на неї увагу.

Вирішую піти до вбиральні і трохи освіжитись, а після того обіцяю собі більше не шукати його поглядом. Подумати тільки, стільки уваги якомусь мужику, ще чого! 

Коли вже виходжу з вбиральні, то бачу Андрія, це мене дивує.

Він йде прямо до мене. Я інстинктивно роблю крок назад і впираюсь спиною в стінку. Він підходить впритул і каже:

— Може, втечемо з вечірки Ксю? — він торкається долонею моєї щоки.

 — Не хочу я нікуди втікати, — я хитаю головою. 

— Будь слухняною дівчинкою, — він втискає мене в стіну і гидко облизує губи. — Обіцяю, тобі сподобається…

Що в ньому знайшла Ксюша, навіщо запросила? Я збираюся з думками, чи треба кликати на допомогу. Не дуже хочеться опинитися в центрі загальної уваги, але й терпіти приставання теж не хочу..

 — Я зараз закричу, — кажу загрозливо. 

— Не закричиш, — він знов гидко усміхається і затуляє мені рукою рота. 

В цю мить стає страшно. Я дійсно тепер можу хіба що щось промичати, не більше. Озираюсь навсебіч і раптом бачу, як з туалетів виходить той самий чоловік, який до того так пильно спостерігав за мною.

Я з усіх сил смикаюся, намагаючись вирватися з рук Андрія. 

Чоловік все ж помічає нас. На мить наші погляди зустрічаються. Він ніби не поспішає допомагати, просто стоїть і дивиться на мене. Я дивлюсь на нього благальним поглядом. Врешті-решт він закочує очі і йде до нас.

Скручує руку Андрія, відсмикує його від мене і штовхає в стінку. 

Той подібного не очікує, лупає своїми очима, а потім взагалі втікає. 

— Дякую, — кажу я.

— Ти хоч повнолітня? — він скептично оглядає мене з ніг до голови. 

Мені так і кортить відповісти щось типу : “А вам яка різниця?”, але якось незручно грубити своєму рятівнику. 

— Повнолітня, — кажу і повертаюсь, щоб піти до нашого столика. 

Але він бере мене за запʼясток і знов повертає до себе:

— Може, віддячиш? 

Тут уже я не витримую: 

— Руки забери! — кажу голосно. 

— Та я пожартував, — хмикає він. — Ніби мене може зацікавити така малолітка, як ти, — на цих словах він відпускає мою руку і йде геть. 

Я дивлюся йому вслід. Одночасно відчуваю і полегшення, і, невідомо чому — жаль…