Розділ 11

— Пообіцяй, що ніхто не дізнається, — прошу Злату. — Це дуже важливо. 

— Обіцяю, — розгублено киває. — Сабі, ти мене лякаєш. Я навіть не уявляю, від кого може бути дитина. 

— Все до божевілля просто, — зітхаю. — Дитина від Адама. Якщо, звісно, я дійсно вагітна. 

— Це ти так жартуєш зараз? — нервово усміхається. — Адам не може бути батьком. Ви ж не… 

Злата замовкає і хмуриться ще більше. Мабуть, розуміє, що продовжувати не варто. Розглядає мене прискіпливо і чекає пояснень. 

— Це доволі важко пояснити, але я спробую, — кажу збентежено. Злата киває, а я розповідаю все з самого початку. І чим далі заходить моя розповідь, тим більше збільшуються її очі. Розумію, як все це звучить збоку, але… назад час не повернути. 

— У мене немає слів, — видихає подруга. — Сабі, ти ж розумієш, що рано чи пізно Адам дізнається? І Герман теж.

— Розумію, але я боюсь говорити правду, — шепочу. — Адам точно не зрадіє, що татом стане, а тато відправить мене за кордон. 

— Так, ти тільки не хвилюйся! Тобі не можна, — Злата дивиться на мій живіт, а я глибоко вдихаю. — Ми обов’язково щось вигадаємо. 

Уявлення не маю, що тут можна вигадати. Якщо вагітність підтвердиться, я не зможу приховувати її вічність. Отже, доведеться летіти в Лондон і народжувати там. Тоді точно ніхто нічого не запідозрить. Особливо — Адам. 

Я хотіла, щоб він став моїм першим чоловіком, але не батьком моєї дитини! Це явно перебір для нас обох. 

Злата обіцяє допомогти і кудись йде, а я сиджу у вітальні з Даміром, який грається іграшковою залізничною станцією, і, розглядаючи його, розумію, що скоро у мене такий самий карапуз буде, або маленька принцеса. 

Це просто не вкладається в голові. Я дітей до років тридцяти не планувала. Ну яка з мене мама? Я сама ще як дитина! Одна дурість в голові!

Та з іншого боку, ми зі Златою однолітки, а вона — чудова мама. Я пам’ятаю, що подруга також дуже боялася, коли завагітніла. Добре, що тато її підтримував і допомагав. Не думаю, що у моєму випадку буде так само. Адаму ця дитина не потрібна. 

— Я домовилася зі своєю лікаркою на завтра, — заявляє Злата повернувшись до нас. — Поїдемо на огляд. 

— А що ти батькові скажеш? — розгублено питаю. 

— Огляд буде у мене, а підеш на нього ти, — знизує плечима. 

— Дякую, Злато! — на емоціях обіймаю її і відчуваю, як на очі навертаються сльози. 

— Ти точно вагітна, — хмикає. — Я теж постійно рюмсала, коли вагітною була. 

Навіть не знаю, як це коментувати… Поки що я наче у прострації якійсь. Нічого не розумію, але намагаюсь не панікувати раніше, ніж треба. От завтра після огляду все стане зрозуміло, а сьогодні можна ще видихнути. 

Тільки от видихати не встигаю, тому що повертається тато, але не один, а в компанії Адама і ще якоїсь незнайомої мені дівчини. Мені не подобається те, як вона тримається за руку Адама. Таке враження, що всім хоче показати: він належить їй. 

Повільно розглядаю її довгі ноги, коротку спідницю і груди третього розміру, що випирають з-під блузки. Все, як любить Адам, ще й брюнетка із зеленими очима. Повна моя протилежність. 

— У нас гості? — видно, що Злата здивована не менше, ніж я. 

— Пробач, що не попередив, — тато цілує дружину в щоку, а тоді підхоплює на руки Дамірчика. — Адам сьогодні повернувся, і не один. Я вирішив запросити їх на вечерю. До речі, це Сарі. Добра знайома Адама. 

Добра знайома… Так я і повірила! 

— Злата! — відповідає подруга, а це Дамір — наш син. 

— Сарі, — з сильним акцентом відповідає дівчина. — Пробачте, що без запрошення. 

— Нічого, — натягнуто усміхається Злата. — Я зроблю доставку з ресторану. Ви сідайте. 

Злата йде, а тато носить по кімнаті Даміра. Я ж як ідіотка стою навпроти цих двох й уявлення не маю, що говорити. Погляд постійно опускається до пальців брюнетки, які обхопили лікоть Адама… 

— Сарі, це Сабіна — донька Германа, — Адам вирішує нас познайомити. 

— Донька? — дивується. — Вони зовсім не схожі. 

— Думаю, що це на краще, — фиркаю роздратовано. Мені важко себе контролювати. Особливо зараз. Складаю руки на грудях, щоб не стискати їх в кулаки, і спопеляю поглядом цю дівку. Клята ревність не дає думати спокійно. Головне — не сказати чогось зайвого… 

— Мені здається, що ти схудла, — тато помічає зміни, що зі мною відбулися. — Не захворіла?

— Усе добре, — натягую на обличчя усмішку. — Для дівчини скинути кілька кілограмів — завжди на краще. 

— Головне з цим не переборщити, — втручається Адам. — Ти й так, як пір’їнка. Куди ж далі? 

Як же мені кортить відправити його під три чорти разом з цією Сарі! І де тільки він її знайшов?! 

На щастя, повертається Злата і в першу чергу дивиться на мене. Мабуть, боїться, що я можу наламати дров на емоціях. 

Подруга пропонує гостям сісти, а я забираю Даміра, щоб погодувати. Готова що завгодно робити, лиш би не довелося сидіти в одній кімнаті з Адамом і його подружкою.