Розділ 18

Свідомість якось в’яло до мене повертається. Ще очей не розплющую, а вже відчуваю, як болить голова. Намагаюсь пригадати останні події та повертаюсь спогадами у ванну кімнату. 

Точно! Я втратила свідомість! 

Очі таки розплющую і розумію, що я в лікарні. До руки приєднана крапельниця, а в кріслі поряд сидить Злата. Мені соромно за те, що змусила її хвилюватися. Я ж знаю, що і їй зараз нелегко.

— Привіт, — виходить хрипло і якось дуже кволо.

— Привіт! — Злата усміхається і наче видихає. — Ти як? 

— Голова болить, а так наче нічого, — прислухаюсь до відчуттів. — З дитиною все добре?

— На щастя, так. Ти перехвилювалася, ось і результат, — відповідає. — Довелось сказати Герману, що ти чула нашу розмову. 

— Він розізлився на тебе? 

— Є трохи, — зітхає. — Просто я не можу розірватися на вас обох. Моє бажання допомогти тобі часто вилазить боком. 

— Я розумію. Пробач, — кажу. — Більше не буду тебе підставляти. А де Дамір? 

— Спить у візочку, — Злата вказує на візок біля вікна. — До речі, ти також весь день проспала. Зараз вечір.

— Нічого собі, — повільно сідаю і намагаюсь пригладити волосся. — Коли мене відпустять? 

— Лікар усе скаже, та мені здається, що з цим не варто поспішати. Зараз найголовніше — це твоє здоров’я та життя малюка. 

Я підтримую Злату, але так не хочу залишатися тут. Схоже, доведеться. 

Заледве мені вдається відправити її додому. Злата весь день поруч зі мною провела, ще й Дамірчик з нею. Їм обом треба відпочити, тому викликаю для них таксі й залишаюсь у палаті одна. 

Пізніше приходить лікар і запевняє, що з дитиною все добре, а от мені треба зменшити стреси, інакше будуть проблеми. Звучить це так просто, а насправді навіть не знаю, як з цим боротися. 

Я злякалася за Адама. Не хочу, щоб він постраждав. Навіть якщо ми ніколи не будемо разом, я не готова його втрачати. Все-таки він батько моєї дитини. 

Знаю, що Адам мого хвилювання не оцінить. Йому байдуже на те, що я відчуваю. Але точно розумію: у тому, що сталося, він буде звинувачувати мене. 

Засинаю практично опівночі. У вікно падає світло від будинків, тому в палаті доволі світло. 

Сплю недовго. Здається, що тільки заснула, і тут гримають двері. Розплющую очі й бачу, як до ліжка хтось наближається. Висока постать повільно ступає по підлозі, а коли стає зовсім близько, я вмикаю лампу.

— Адам?! — випалюю і власним очам повірити не можу. — Що ти тут робиш?

— Хотів перевірити як ти, — шепоче і сідає в крісло поруч зі мною. Я помічаю, як він тримається за ребра і кривиться при будь-якому русі. А ще в Адама пластир на лобі та подряпина на щоці. 

— Тому пролетів дві тисячі кілометрів? — питаю. — Ти збожеволів?! 

— Можливо, — хмикає. — Як ти? 

— Нормально, — кажу і сідаю. Мені боляче бачити Адама таким, але шалено приємно, що він тут. І байдуже, що прилетів він не до мене. Звісно ж, за дитину хвилюється. — А ти?

— Так собі, якщо чесно, — кривиться. — Герман був проти, але я не міг інакше. Це ж через мене ти сюди потрапила. Чи не так?

— Я злякалася, — кажу та опускаю погляд на свої руки. — Нічого не можу з цим зробити. 

— Усе добре. Я тут, — Адам накриває мої руки своєю зі збитими кісточками, а мені так плакати хочеться. 

— Ти можеш лягти на дивані. Або краще буде, якщо до Злати поїдеш. Відпочинеш, — кажу.

— Я краще тут залишусь. Диван — непоганий варіант, — усміхається і руку забирає. 

Адам встає з крісла, йде до дивана і лягає на нього. Я впевнена, що він не призначений для сну і дуже незручний, але Адам на це не зважає. Він лягає і заплющує очі. Всього кілька хвилин — і він міцно спить, а от я заснути не можу. 

Як можна спати, коли поруч коханий чоловік? Найгірше те, що я не можу його торкнутися. Не можу роздивитися його ушкодження. Та все одно не можу втриматись і наближаюсь. 

Накриваю Адама пледом і кілька секунд розглядаю подряпину на щоці. Рука тягнеться до неї, але вчасно зупиняю себе. Не варто цього робити. Адам не оцінить. 

Повертаюсь на ліжко і лягаю на бік так, щоб добре бачити Адама. Цікаво, чи може означати те, що він прилетів сюди, що я йому не байдужа? Мабуть, Адам і сам не розуміє, що це за порив такий. Навіть якщо почуття до мене з’являться, він до останнього буде їх уникати. 

В якийсь момент і я засинаю, а прокидаюсь, коли за вікном світить сонце і в палаті ми з Адамом досі удвох. Він продовжує спати, тому тихо встаю і йду до вбиральні. 

Сьогодні мені значно краще. Дуже сподіваюся, що лікар відпустить мене додому. Єдине, що зовсім не тішить — це мій зовнішній вигляд. Волосся розтріпалося, синці навколо очей і колір шкіри далеко не здоровий. 

Ну хіба в таку “красуню” можна закохатися? 

Коли відчиняю двері, щоб повернутися в палату, бачу на порозі Адама і завмираю. 

— Усе добре? — питає та уважно мене розглядає.