Розділ 17

— Привіт, мамо! — відчиняю двері та помічаю, що мама трохи змінилася. Схоже, зробила чергову операцію, щоб помолодшати.

— І коли ти збиралася сказати, що повернулася? — невдоволено питає. — Що, у татка не так добре, як ти думала? Щось швидко від нього втекла!

Не встигаю нічого відповісти, тому що Дамір починає хникати. Мама теж його чує і заглядає у квартиру. Без запрошення проходить і помічає Злату з малюком на руках. 

— Це Злата — дружина тата, і його син, — кажу. — А це моя мама — Ірма.

— Герман одружився? Ще й батьком став? — мама явно шокована. Вона не була в курсі того, що з татом відбувається. Я спеціально їй не говорила, щоб вона не надумала летіти до нього. Мама може це зробити, щоб зіпсувати усім життя. 

— Як бачиш, — кажу. — То чому ти прийшла? Не вірю, що за мною скучила. 

— Просто хотіла дізнатися, що там твій татко, — заявляє мама. — Дізналася. А Герман собі не зраджує. Одружився з твоєю одноліткою. Тебе це ніяк не займає? 

— Ніяк, — кажу спокійно. — Мамо, досить уже лізти в життя батька. Він щасливий. У тебе також все добре. 

Мої слова жодної реакції не мають. Мама залишається при своїй думці. Дуже часто мені здається, що любить вона тільки себе. Це неприємно і боляче, але я звикла. 

— І де він тебе підібрав? — питає мама у Злати. — У якому дитсадку?

— Мені не два роки, — відповідає їй Злата. — Я повнолітня, тому можете бути спокійні. 

— У тебе є зуби, як виявляється. Цікаво, — цідить мама.

— Так, досить уже! — втручаюсь. — Ми тут ненадовго. Скоро повертаємось. Мамо, не варто тобі більше приходити. І тим більше — ображати Злату. Якщо тато дізнається…

— Не дізнається, якщо ти йому не скажеш, — перебиває мене мама. — Або ж ця не пожаліється.

— Я скажу, — кажу твердо. — Ти переходиш усі межі. 

— З якого це часу ти на боці свого татка? — фиркає мама. — Сама бачиш, що у нього немає на тебе часу! Як не робота, то молода коханка!

— Так, досить! — кричу. — Тобі краще піти!

Мама не затримується. Фиркає показово і йде в коридор, а я — за нею. Відчиняю двері та чекаю, коли вона піде, але наостанок мама хоче залишити своє слово, яке вважає єдиноправильним. 

— Ти ще пошкодуєш, що татові повірила. Він ніколи тебе не любив. Взагалі сумніваюсь, що він твій батько, з таким-то ставленням. 

— Ти про що? — ось тут я просто випадаю. Мені не подобаються натяки від матері. А може, це не натяки зовсім? 

– Забудь! — цідить і просто йде. Прекрасно! І що мені тепер думати? 

Зачиняю двері та повертаюсь у квартиру. Злата продовжує стояти у вітальні й здається мені трохи розгубленою. 

— Не зважай на мою маму, вона ще та змія, — кажу. 

— Я була готова до цього. Просто не очікувала, що вона сюди заявиться, — відповідає. — Сабі, я чула, що вона говорила. Ти не слухай цю дурню. Герман — твій батько. Я впевнена. 

— Та я не зважаю! — намагаюсь говорити спокійно. — Це ж моя мама. Розумію, що вона навмисне це робить. 

Насправді сумніви закралися в моє серце. Я розумію, що тато не ідіот і, перед тим як забирати мене до себе від мами, мав би переконатися, що я дійсно його донька. А що, коли він цього не зробив? Таке ж може бути… 

Після візиту мами ніяк не можу зібрати себе докупи. Кляті думки спокою не дають, а ще з'являється якесь дивне передчуття. Нехороше. 

Коли Злата разом з Дамірчиком засинають, я виходжу на балкон і сідаю в крісло. Тут доволі прохолодно, тому вкриваюсь пледом. Зараз як ніколи хочу повернутися додому. Мене з такою силою туди тягне, що недобре стає. 

Не втримавшись, набираю номер Адама, тому що батька турбувати не хочу. Та й з Адамом не сильно хочеться розмовляти, але вибір у мене невеликий. 

Слухаю довгі гудки та розумію, що Адам не відповість. Мабуть, він радіє, що позбувся мене, а я навіть телефоном спокою не даю. 

— Що сталося, Сабіно? — його серйозний голос збиває мене з пантелику. 

— Я… хотіла… — розумію, що треба зібратися, а то щось розгубилася зовсім.

— Сабіно, мені зараз незручно розмовляти, — цідить. — Щось сталося? 

— Ні, пробач… Я просто хотіла запитати як ти, — витискаю з себе. — Пробач, що відволікаю від справ. 

Руки тремтять, але мені вдається закінчити виклик. Все-таки я ідіотка, тому що набрала Адама. Зрозуміло, що він не зрадів. 

Минає близько хвилини, і Адам сам мене набирає. Бачу його ім'я на екрані — і страшно стає. Мабуть, він вважає мене ідіоткою, якій зайнятись нічим. 

— Так! — відповідаю.

— А тепер нормально поясни, що сталося, — заявляє. 

— Нічого не сталося, — бурчу. — Просто передчуття якесь нехороше у мене. З вами там усе добре? 

— Передчуття, кажеш… — хмикає Адам. 

— Вам треба лягти. Я буду приєднувати крапельницю, — чую жіночий голос — і напружуюсь.