Розділ 16

Після розмови з батьком краще мені не стало. Я хвилююсь за нього і ніяк не можу себе заспокоїти. Можливо, якби не було того дзвінка від Ельдара, ще б якось прийняла той факт, що тато буде рятувати свій бізнес, але тепер знаю, що йому загрожує небезпека, і дуже боюсь… 

— Привіт! — на кухні з’являється Злата й одразу вмикає кавоварку. — Як ти? 

— Нормально, — знизую плечима. — А ти? 

— Готуюсь до подорожі, — зітхає. — Не хочу залишати Германа, але розумію, що треба захистити сина. Тут небезпечно. 

— Мені теж неспокійно від цього. Будемо сподіватися, що тато впорається. 

Апетиту немає взагалі, але я змушую себе з’їсти трохи каші. Морити себе голодом не можна. Тепер про своє здоров’я треба думати. 

Повернувшись у кімнату, збираю речі у валізу, і охоронець її забирає. Коли ж настає час виходити, в голові з’являється думка не летіти, але швидко її відкидаю. Розумію, що татові своєю присутністю ніяк не допоможу. Хіба що гірше зроблю. Та й Златі в чужій країні з малюком на руках буде важко. Я маю її підтримати. 

Усе сімейство чекає мене на вулиці. Навіть Адам тут. Він розглядає мене, а я дивлюсь куди завгодно, лиш би не на нього. 

— Поїдеш з Адамом, — несподівано заявляє тато, коли збираюсь сісти в автівку до Злати. 

— Чому? — питаю невдоволено.

— Нам треба поговорити, — говорить сам Адам і відчиняє для мене двері свого позашляховика. 

Звісно, я можу відмовитися і ніхто не стане мене змушувати, але не бачу в цьому сенсу. Поговорити нам дійсно треба, і чим швидше — тим краще. 

Сідаю всередину, а він двері зачиняє. Слідкую за тим, як обходить автомобіль, а тоді сідає за кермо. Ми їдемо першими, а тато зі Златою та Даміром — позаду. 

— Скажу як є, — розпочинає Адам, дивлячись перед собою. — Я не в захваті від того, що ти зробила. І вагітність твоя… вибила мене з колії. Я розумію, що нічого вже не змінити, тому ми з тобою одружимось, тільки-но з Кімом розберусь. 

— Навіщо? — дивуюсь. — Ти ж сам сказав, що не кохаєш мене. 

— Моя дитина народиться в повноцінній родині, — говорить роздратовано. — Власні почуття я не буду брати до уваги. 

— Тоді я візьму, — кажу серйозно. — Ми не будемо одружуватися. Я не хочу жити з чоловіком, який мене не кохає. 

— Чому ж тоді віддала свою цноту чоловіку, який тебе не кохає? — цідить Адам, а мені так неприємно стає. Він замовкає. Мабуть, розуміє, що перегнув палку, але я маю що йому відповісти. 

— Тому що я кохаю його, — кажу твердо. — Так, я егоїстка, тому що про себе думала в той час. Я теж не планувала цієї вагітності. Але вона є, і я щаслива. З тобою чи без тебе. 

— Твоя впертість ситуації не допоможе, — говорить. — Поки будеш у Лондоні, спробуй не робити дурниць. А з усім іншим потім розберемось. 

Думаю, на таку заяву варто… промовчати. Я не хочу слухати Адама, і його пропозиція одружитися мене не тішить. Таке відчуття, що силою змушую його одружитися зі мною. Це не так. Я не змушую. І Адам має це розуміти. 

Коли автомобіль зупиняється на парковці біля аеропорту, я вирішую дещо зробити. Дістаю з сумки фотокартку нашої дитини і даю її Адаму. 

— Це наш малюк, — кажу, коли він уважно її розглядає. — Залиш собі на пам’ять. 

Залишаю салон і йду до Злати та Даміра. Вони також вийшли з автомобіля і чекають, поки охорона дістане валізи. 

— Як пройшла розмова? — питає Злата, поглядаючи мені за спину.

— Ніяк, — кажу. — Таке відчуття, наче ми на різних мовах розмовляємо. 

Далі проходимо реєстрацію і йдемо на борт літака. Тато міцно обіймає нас усіх перед тим, як відпустити, а Адам кам’яною брилою стоїть поряд. Прощаємось з відчуттям, наче не побачимось більше. Можливо, я себе накручую, а може, просто розумію, наскільки тут зараз небезпечно.

Я дуже добре знаю свого батька, і знаю те, що він не відступить від своїх принципів. Буде стояти до кінця і ризикувати собою.

— Я думала, що буде страшно летіти, а страшно залишати Германа там, — шепоче Злата, коли літак здіймається в небо. 

— Давай сподіватися на краще, — прошу її. — Зараз це все, що нам залишається. 

Дамірчик засинає практично одразу, тільки-но літак здіймається в небо. Злата дивиться в ілюмінатор і думає про щось своє, а я заплющую очі і намагаюсь абстрагуватися від реальності.

Повертаюсь думками на кілька годин назад та усміхаюсь… Адам хоче одружитися. Круто! Тільки от я цього не хочу. Не хочу, щоб він усе життя згадував мені ту помилку і тицяв носом у те, що я — мале дурне дівчисько. 

Розумію, що нам ще доведеться повернутися до цієї розмови, якщо все добре буде, але рішення моє не зміниться. Ніякого весілля не буде. 

Лондон зустрічає нас дощем і пронизливим вітром. Добре, що водій уже чекає біля виходу і ми одразу сідаємо в салон. Дамірчик капризує, і я його розумію. Ця країна не всім подобається, адже сонце тут буває вкрай рідко. Клімат вологий і дуже незвичний. 

— Тут завжди так? — питає Злата, розглядаючи темні хмари з вікна.