Розділ 15

Адам

— Тату, не треба! — крик Сабіни повертає в реальність. 

— Якого біса, Адаме? Вона — моя донька! — гиркає Герман. І що мені йому відповісти?Почуваюсь повним ідіотом зараз. 

— Тату, ти можеш залишити нас удвох? — питає Сабіна. — Я маю поговорити з Адамом. 

— Набулись уже вдвох! — цідить. — Збирайся! Їдемо додому! 

— Тату, будь ласка, — Сабіна не хоче відступати, а от мені дуже цікаво почути її пояснення. Схоже, нагуляла цю дитину, а списати хоче на мене. Хоча це якось не в'яжеться з Сабіною. Вона ж не така. 

Герман глибоко вдихає і, перед тим як залишити палату, окидає мене вбивчим поглядом. 

Щойно за ним зачиняються двері, дивлюсь на Сабіну і чекаю її пояснень. Дуже сподіваюсь, що почую щось логічне. 

— Пробач, — шепоче. — Я не думала, що все до цього дійде. 

— Що саме? Твоя брехня? — намагаюсь стримувати емоції, але виходить так собі. 

— Я не брехала! — випалює. — Ця дитина — дійсно твоя! 

— Сабіно, спустись уже на землю! — перехожу на крик і встаю з крісла. Я не хочу тиснути на неї, але не можу інакше. — Я тебе не кохаю! І дитина від іншого цього факту ніяк не змінить. 

— Я вагітна від тебе, — шепоче. — Ми провели разом ніч. 

— І чому я цього не пам'ятаю? — злюсь. 

— Тому що у мене було руде волосся та інше ім'я. Сашу пам'ятаєш? — Сабіна дивиться на мене, а я забуваю ковтнути повітря. Стою як ідіот і на неї витріщаюся. 

Чи пам'ятаю я Сашу? Так, пам'ятаю! Це була незабутня ніч з яскравим подарунком на ранок. Тільки я й подумати не міг, що це Сабіна. Якого біса вона це зробила??! 

— Думаєш, що це смішно? — стискаю руки в кулаки. — Ось такі розіграші? 

— Знаю, що не смішно. Пробач… Я хотіла, щоб ти став моїм першим чоловіком. Я не шкодую про цю ніч. 

— Зате я шкодую! — гиркаю. — Як ти могла, Сабіно? Для чого? Я думав, що ти нарешті подорослішала, але бачу, що ні. Навіщо тобі ця дитина, якщо ти сама ще дурне дівчисько? 

Сабіна мовчить. Я розумію, що перегинаю, але зараз важко себе контролювати. Я ж батьком стану, чорт забирай! І як тепер з цим бути? 

Бачу сльози у неї на очах — і почуваюсь покидьком. Просто прекрасно! Мною тут скористалися, а покидьок я! 

Розумію, що треба охолонути, щоб не наробити чергових дурниць, тому залишаю палату, сильно гримнувши дверима. 

У коридорі, Герман і я точно знаю, що також чекає пояснень. І як йому пояснити все? У мене в голові нічого не складається. 

— Я готовий відірвати тобі голову, — цідить, наблизившись до мене. — Якого біса, Адаме? 

— Я не знав, що це Сабіна, коли ми переспали. Вона дуже підступно обвела мене навколо пальця, — кажу стримано. 

— Ти що, осліп? Не бачив її, чи як? — злиться Герман. 

— Практично, — видихаю. — Сабіна змінила імідж, щоб спокусити мене, і в неї вийшло. Германе, якби я знав, що це вона, ніколи нічого не зробив би.

— І що робити тепер? Вагітність уже є, — питає. 

— Забери її додому в безпечне місце, а я подумаю, — кажу. 

— Тільки недовго. Тепер це твоя проблема, — холодно цідить. 

Я розумію Германа. Від мене це чергова підстава, якої я зовсім не хотів. Однозначно треба щось придумати й не залишати все, як є. Але що? Поки не розумію. 

Сабіна

Мені настільки соромно, що кортить просто розревітися. Я не хотіла, щоб усе було так, але розумію, що сама у всьому винна. Адам ніколи мені не пробачить. А про тата взагалі мовчу. Як я маю пояснити йому, що Адам тут ні при чому? 

— Збирайся. Їдемо додому, — тато повертається в палату, але в очі мені більше не дивиться. 

Він знову йде, а я дістаю з сумки чисті речі та одягаю їх. Руки трохи тремтять, і почуваюсь я не дуже, але з цим якось можна миритися. 

Важко від того, що я стала розчаруванням для батька та Адама. Я справді не думала, що все буде так. Але пізно вже руками розмахувати. Час назад не повернути. 

— Я хочу полетіти в Лондон, — кажу татові вже в автомобілі. 

— Думаєш, втеча якось тобі допоможе? — питає тато. 

— Я не тікаю, — шепочу. — Просто так буде краще. 

— Я надто добре знаю Адама, Сабіно. Він не дозволить тобі забрати від нього дитину. 

— Я не збираюсь забирати її у нього, — кажу. — Він зможе бачити її, коли захоче. 

Тато втомлено видихає, а я не знаю, що ще можна сказати. Ми мовчимо до кінця шляху, а коли автомобіль зупиняється на подвір'ї, першою виходжу і йду до будинку. 

Злата зустрічає мене внизу й одразу міцно обіймає. Вона єдина на моєму боці й хоча б трохи розуміє. Я зробила це не тому, що зайнятись нічим. Я кохаю Адама… Дуже шкода, що він цього не розуміє. 

Його слова про розчарування та некохання зробили боляче і вкотре показали, що я — повна дурепа.