Розділ 14

Адам

Зараз у мене в голові єдине бажання — стерти з лиця землі клятого Кіма! Цей мудак насмілився залякувати Германа, не подумавши, що своїми діями може нашкодити Сабіні. 

Міцніше обхоплюю руками кермо і вагаюсь, чи правильно зробив, залишивши дівчину одну в лікарні. Так, там є охорона, але якщо їй страшно буде — охорона не допоможе. 

А чим допоможу я? Ну справді, між мною і Сабіною далеко не теплі стосунки. Та сьогодні всередині щось наче перемкнулося. Побачив її на тому газоні, налякану та брудну — мало не помер сам! 

Серце як божевільне забилося… 

Мабуть, все тому, що я її ще малою пам’ятаю. Сабіна мені важлива, що б там хто не говорив. Останнє, чого я хочу — щоб ця язва постраждала! 

Набираю Германа, щоб зрозуміти, куди мені їхати, і він пояснює, що досі в ресторані. Сподіваюсь, що Злата з малим уже вдома під наглядом охорони. 

На місці вибуху працюють пожежники і купа поліції опитує свідків. Гості практично розійшлися, тому йду всередину і бачу Германа в компанії ще одного поліцейського. 

— Що там Сабіна? — одразу питає, коли наближаюсь. — Я ніяк не можу вирватися звідси. 

— Її залишили на ніч у лікарні. Лікар запевнив, що нічого серйозного, — відповідаю. 

Коли поліцейський йде, настає час поговорити про найважливіше. Я впевнений що і Герману не терпиться відірвати голову й не тільки її клятому Кіму. 

— Це було залякування, — цідить Герман. — Кім знає, що у мене багато слабких місць. 

— Тоді нам треба знайти його слабину. У кожного вона є, — випалюю. 

— Навіть у тебе? 

— Можливо, — знизую плечима. 

У мене немає дружини, дітей і близьких родичів. Я не знаю, хто мої батьки і де вони зараз, але я горою за Германа і його рідних. Мабуть, це і є моє слабке місце. 

— Адаме, як ти? — до нас наближається Сарі, а я тільки тепер про неї згадую. Дівчина торкається мого ліктя і виглядає стурбованою. 

— Усе гаразд. А ти? — розглядаю її і не можу згадати, куди Сарі зникла під час вибуху. Ми танцювали, коли все сталося, я побіг на вулицю, а вона, напевно, всередині залишилася. 

— Злякалася, — шепоче. — Відвезеш мене в готель? А може, краще до тебе… Боюсь залишатися одна. 

— Можеш залишитися в моєму домі, — несподівано пропонує Герман. — Там точно буде спокійно. 

— Дякую, — Сарі усміхається. — Поїдемо, Адаме? 

Чесно кажучи, у мене трохи інші плани. Я хочу повернутися в лікарню до Сабіни. Не розумію, чому так. Мене наче щось тягне туди. Якась сила… 

— Думаю, буде краще, якщо я повернуся в лікарню. Сабіна дуже сильно злякалася і підтримка їй необхідна, — кажу і помічаю, як Герман від здивування піднімає брови. — Зранку привезу її додому. 

— Добре, — киває Герман. — Тоді Сарі зі мною поїде. Завтра все обговоримо. Нам усім треба відпочити. 

Ми разом виходимо на вулицю, і я бачу, як Сарі обіймає себе руками. Знімаю піджак та одягаю їй на плечі. Дівчина обіймає мене і цілує в щоку. 

Я знаю Сарі дуже давно. Коли жив у прийомній родині, вона була моєю сусідкою. Був час, коли я думав, що закохався в неї, навіть кавалерів відганяв, а потім зрозумів: відчуваю до неї не кохання. Це дещо інше. Для мене вона як молодша сестра, якої у мене ніколи не було. 

Чекаю, поки Герман та Сарі сядуть в автомобіль, і проводжаю їх поглядом. Пожежники теж їдуть і поліція збирається. Повністю згорілий автомобіль вантажать на евакуатор і забирають. 

Таке відчуття складається, що цей вибух мені наснився. Якось надто швидко все минуло. Тільки от страх і хвилювання досі присутні. І найбільше з нас усіх злякалася саме Сабіна. 

Повернувшись у лікарню, купую каву в автоматі і практично не відчуваю смаку, поки п'ю її. Очі печуть і дико хочеться спати, але не цієї ночі. Викидаю склянку в урну для сміття і прямую до палати дівчини. Охоронці на місці і, коли бачать мене, відлипають від своїх телефонів та вдають, що повз них навіть муха не пролетить. 

Вирішую вже завтра з ними про це говорити, а сам заходжу у палату. Тихо наближаюсь до ліжка, на якому спить Сабіна, і кілька хвилин просто дивлюсь на неї. 

Я пам'ятаю Сабі зовсім малою і дуже непосидючою. Від неї було багато проблем. А потім усе якось змінилося. Вона подорослішала і почала замикатися в собі. Герман говорив, що це перехідний вік, а я не розумів, чому вона мене уникає. 

Потім ми з Германом посварилися і довгий час не спілкувалися, а коли я повернувся — Сабі майже не впізнав. Вона змінилася. Виросла. Тільки характер все той же. 

І тільки потім зрозумів, що вона у мене закохалася. Дарма, бо я далеко не принц. Не вірю в кохання та у сім'ю. У мене завжди був принцип жити для себе, і все. 

Але зараз я тут і Сабі є моїм слабким місцем. Не розумію, чому так сталося… Чому зараз, дивлячись на неї, я хочу її оберігати?

Сідаю на край ліжка поруч з дівчиною і, не втримавшись, торкаюсь долонею її щоки. Сабі не прокидається. Спить міцно. Ну нехай спить, а я буду оберігати її сон до самого ранку.