Розділ 13

Тато зустрічає нас біля входу. Забирає у Злати Дамірчика і бере свою дружину за руку. Я теж так хочу. Щоб мене кохали та оберігали, але це не про Адама. Аж ніяк.

— Я радий, що ти тут, — говорить мені тато, коли всередину заходимо. 

— Я ж обіцяла, — кажу. 

Тільки опинившись у залі, розумію масштаби цього заходу. Тут дуже багато людей, і всі вони вітаються з татом і Златою. Я добре знаю, що мій тато хороший бізнесмен, хоча і строгий. Саме тому люди його поважають і тягнуться до нього. 

Поки мої рідні спілкуються з гостями, я забираю Дамірчика, якому явно там сумно, і ставлю його на підлогу. Малий ще трохи невпевнено ступає ніжками, але я міцно тримаю його за ручку. 

Я не проти працювати нянею сьогодні. Пити мені не можна, їсти щось не хочеться, тому буду розважати братика. 

Коли помічаю серед гостей Адама, у горлі з'являється грудка. Зовсім не дивуюсь, що поруч з ним Сарі в розкішній червоній сукні. Схоже, Адам любить цей колір. 

Дівчина міцно тримається за лікоть чоловіка і всім своїм виглядом показує, що він належить їй. 

Намагаюсь не витріщатися надто відкрито, а потім взагалі вирішую вийти на терасу, де зовсім немає людей. 

Тут і вдихнути можна, і розхитані нерви заспокоїти. Розумію, що недовго побуду на цьому святі та брата з собою додому заберу. Ну а Злата з татом нехай розважаються. 

— Привіт, карапуз! — чую голос Адама і розумію, що він мене знайшов. Дамірчик широко усміхається і біжить до нього, а той піднімає малюка на руки. — Сумно тобі тут? 

— Він такий милий, — заявляє Сарі, яка вчепилася за Адама як реп'ях. — Тобі пасує бути батьком, Адаме. 

— Що? — сміється, а я напружуюсь. — Та ні, я не хочу дітей. Принаймні зараз. 

Просто прекрасно! Адам сказав те, чого я найбільше боялася. Він не хоче дітей, а коли дізнається, що завагітніла від нього я — взагалі збожеволіє. 

— Привіт, Сабіно! Як ти? — Сарі переводить погляд на мене, і Адам теж. Він розглядає мене прискіпливо, і це дратує. 

— Прекрасно, — сухо відповідаю. Адам опускає Дамірчика на підлогу, і той біжить до мене. Присідаю, і малюк обіймає мене за шию та цілує в щоку. Мій маленький справжній чоловік! 

— Адаме, я хочу випити. Принесеш мені шампанського? — заявляє Сарі. 

— Так, звісно, — одразу погоджується. — Сабі, а ти? 

— Нічого. Дякую, — кажу. 

Я не розумію, чому Адам носиться з цією дівкою як з писаною торбою. Невже вона йому подобається? 

Від подібної думки стає неприємно всередині. Чому вона, а не? Що я в цьому житті роблю не так?

Коли Адам нас залишає, Сарі наближається і спирається своїм задом на поручні. Позаду неї парк і річка. Гарна картинка, тільки дівку цю варто прибрати. 

— Ми з Адамом давно знайомі, — несподівано заявляє. — З самого дитинства. Я знаю його краще за усіх. 

— І що? — не розумію, до чого вона веде. 

— Адам мені подобається. Він як та непідкорена вершина. Я хочу її підкорити, — протягує, а у мене з'являється бажання перекинути її через ці поручні. 

— Навіщо ти мені це говориш? — стримуюсь з останніх сил. 

— Мені здалося, що Адам і тобі не байдужий. Будь ласка, відступи, якщо це так. Зовсім не хочу з тобою сваритися. До того ж, якщо нас двох порівнювати, я однозначно виграю. 

Сарі розглядає мене з голови до ніг, а в мене таке відчуття складається, наче щойно мене помиями облили. От стерво! 

— Я теж трохи знаю Адама, — кажу холодно. — Можу точно сказати, що він не любить зарозумілих зміюк. Тому ще не факт, що ти у мене виграєш. 

Ух, очі цієї зарази зараз треба бачити! Я впевнена, що Сарі не сподівалася на мою віддачу. Думала, що буду мовчати та трястися, але це не про мене. 

— Твоє шампанське, — Адам повертається дуже вчасно. Дає Сарі келих, а вона показово, щоб віддячити, цілує його в щоку. 

— Дякую, Адаме! Ти — найкращий! — випалює, а я не можу втриматися від фиркання. Ну справді, він приніс їй всього лиш шампанське, а не зірку з неба дістав.

— Щось не так, Сабіно? — питає Адам. 

— Та ні, все чудово! — беру Даміра за руку, і ми знову повертаємося в зал. 

Знаходжу поглядом Злату, і вона мене теж. Зустрічаємось біля бенкетного столу, і вона забирає у мене сина 

— Я хочу поїхати додому, — кажу втомлено. — Якщо хочеш, Даміра заберу. 

— Та ні, нехай зі мною залишається. Ще пів години, і ми теж поїдемо, — відповідає. — Може, зачекаєш? 

— Та щось не хочеться, — кажу та обіймаю подругу. Помічаю Адама, що танцює з Сарі, і знову накриває роздратування. Піти звідси таки краще буде. 

Знаходжу тата, прощаюся з ним, і він телефонує охороні, щоб мене провели до автомобіля і додому відвезли. 

Покидаю ресторан зі стійким відчуттям, що все правильно роблю. В Адама своє життя, і воно більше ніколи не перетнеться з моїм. Досить уже вірити у казки та принца на білому коні. І якщо я ще трішки тягну на принцесу, то Адам зовсім не принц. Я б назвала його злодієм. Викрадачем жіночих сердець…