Розділ 12

Цієї ночі сплю погано. Тільки-но заплющу очі — бачу Адама. Він розгнівано кричить на мене, а я ридаю і не можу заспокоїтись. Зранку обіймаюсь з унітазом і вивертаю все, що вчора з’їла. Коли ж спускаюсь вниз, застаю на кухні тільки Злату. На щастя, тато дуже рано поїхав на роботу і не буде споглядати на моє зелене обличчя. 

— Токсикоз? — Злата співчутливо мене розглядає і ставить на стіл чашку з зеленим чаєм. — Спробуй. Мені допомагав. 

— Дякую, — сідаю за стіл і роблю ковток. — І як довго це буде продовжуватись? Я думала, що помру біля того унітазу. 

— Ну не знаю, — замислюється. — У мене десь до трьох місяців був токсикоз. Але у всіх по різному це відбувається. 

— Короче кажучи перспективи не райдужні, — бурчу. 

Коли настає час їхати в клініку на мене накатує дика паніка. Я боюсь почути те, що і так зрозуміло. Якщо ж вагітність не підтвердиться доведеться шукати іншу причину мого жахливого стану. 

Дамір залишається вдома з нянею, а ми зі Златою та двома охоронцями їдемо в місто. Подруга тримає мою руку у своїй, а я дуже вдячна їй за підтримку. Знаю, що Злата сильно ризикує, змовчавши про мою таємницю. Тато за це може сильно образитися. 

Коли прибуваємо до клініки, охоронці заходять з нами всередину. В коридорі сидять вагітні дівчата та жінки. Дивлюсь на їхні животики та почуваюсь зайвою. 

— Щербакова! — у коридор виходить медсестра і запрошує нас всередину. Злата пропускає мене першою, а тоді заходить сама. 

І тут починається повний треш. Купа питань про все на світі. Останні критичні дні, самопочуття та навіть статевий акт коли відбувався. Червонію, ніяковію, але відповідаю… 

Спочатку лікарка все записує, а тоді дає мені тест на вагітність і відправляє у вбиральню. Знову ж таки Злата йде зі мною. Роблю все, як написано в інструкції, і разом зі Златою чекаємо п’ять хвилин. Тест лежить на підвіконні, а ми стоїмо поруч. 

— Сабі, це, звісно, не моя справа, але я думаю, що ти маєш розповісти все Адаму, — несподівано говорить Злата. — Якщо вагітність дійсно є. 

— Не думаю, що це хороша ідея, — зітхаю. — Він ніколи не пробачить мені цього. 

— Це ти так думаєш, — хмуриться. — Можливо, все буде зовсім не так. 

— Не думаю, — беру в руки тест — і серце на мить зупиняється, коли бачу дві смужки. Злата теж їх бачить і якось приречено видихає. Жодна з нас не радіє, і це зрозуміло. 

— Вітаю, — співчутливо дивиться на мене, а тоді обіймає міцно-міцно. Я знову реву, тримаючи тест у руці. Не вірю, що стану мамою…. Це якось треба прийняти… 

Коли повертаємось до лікарки, показую їй тест, і вона одразу призначає мені цілу купу додаткових аналізів, які треба здати найближчим часом. А ще — пройти УЗД. Це теж буде завтра. На сьогодні з мене досить стресів. 

— Ти як? — питає Злата, коли йдемо до автомобіля. 

— Не знаю, — чесно відповідаю. — Завтра знову треба їхати сюди. Що ми татові скажемо? 

— Практично правду, — обнадійливо усміхається Злата. — Що тобі потрібно пройти додаткові обстеження. Думаю, що Герман не буде проти. 

— А якщо він щось запідозрить? — питаю схвильовано. 

— Не думаю. Треба ще в аптеку заїхати. Купити вітаміни. 

В аптеку йде Злата у компанії охоронця. Я просто не можу змусити себе вийти з автівки. В якийсь момент накриває все те, що відбувається, і мене починає лякати реальність. 

Добре, що тата немає вдома, коли ми повертаємося. Я п’ю вітаміни й одразу йду до себе. Переодягаюся в домашній одяг, лягаю під ковдру і засинаю. Цього разу міцно і без сновидінь. 

Прокидаюсь начебто бадьорою і кілька хвилин просто лежу, розглядаючи сутінки за вікном. Схоже, я половину дня проспала, і тепер мій шлунок просить щось поїсти. 

Залишаю кімнату в шортах і футболці, а волосся навіть не додумалась розчесати. Тільки зібрала в гульку як-небудь, і все. 

На кухні нікого не видно, тому дістаю з холодильника каструлю з супом і ставлю на вогонь. Розумію, що тепер треба нормально харчуватися і набирати вагу. Це єдине, що я запам’ятала з настанов лікарки. А, ні! Ще багато відпочивати та не нервувати! 

— А де всі? — чую за спиною голос Адама — і тарілка мало не випадає з рук. Озираюсь і радію, що він один. Сарі з ним немає. 

— Уявлення не маю, — кажу сухо і наливаю суп у тарілку. — Що ти знову тут робиш? 

— Мені Герман потрібен. Ти не в гуморі? — питає Адам. Мені не подобається прямий погляд чоловіка, спрямований на мене. — Захворіла?

— Я не знаю, де тато, — кажу, проігнорувавши питання про здоров’я. — Тільки прокинулася.

— Це помітно, — Адам усміхається і розглядає мій прикид.

Знову його ігнорую і сідаю з тарілкою за стіл. У мене таке відчуття, що Адам ось-ось усе зрозуміє. Знаю, що бути цього не може, але все одно недобре від цих думок. 

Починаю їсти, а Адам йде до кавоварки та вмикає її. Завмираю з ложкою у руках і розумію, що зараз на всю кухню рознесеться запах ароматної кави. Це погано. Від кави може розпочатися нудота…