Розділ 9

— Киць-киць! — кричу і дуже сподіваюся, що кошеня не злякається ще більше. Свічу ліхтарем у кущі й дратуюсь через те, що нічого не видно. 

— Інколи мені здається, що ти божевільна, — шепоче поряд Адам. 

Притискаю в собі бажання відправити його під три чорти, тому що й так роблю це дуже часто. 

Знову чую тихе “няв” і ступаю у траву, яка мені мало не до колін дістає. Йду на звук і, на щастя, знаходжу маленький рудий клубочок. Кошеня заплуталось у траві й злякано труситься. Обережно беру його у руку і притискаю до грудей. Повертаю Адаму телефон, і він подає мені руку, коли намагаюсь вийти з трави на дорогу. 

Новенькі туфлі безнадійно зіпсовані, а до сукні причепилось кілька реп’яхів. На кошеняті також вони є, але я не наважуюсь зняти їх сама. Вирішую поїхати у ветклініку, щоб цю крихітку оглянули заодно. 

— Ти збираєшся його забрати? — здивовано питає Адам, коли йдемо до автомобілів. 

— А ти думав, що я тут його залишу? — ціджу. 

— Навіщо він тобі? А якщо у нього блохи? — хмуриться. 

— Це не смертельно! 

Дістаю з багажника плед та огортаю кошеня, щоб зігрілось. Кладу на пасажирське сидіння, а сама сідаю за кермо. 

— Куди ти зараз? — питає Адам, не даючи мені можливість зачинити двері. 

— У клініку. Хочу, щоб кошеня оглянули, — кажу. — Дозволиш мені двері зачинити? 

Адам думає кілька секунд, а тоді відступає. Я дуже сподіваюсь, що зараз він дасть мені спокій і поїде у своїх справах, а я — у своїх. Та коли бачу світло фар у дзеркалі заднього виду і воно супроводжує мене аж до міста, розумію, що Адам не залишить мене одну. 

Кошеня засинає, зігрівшись, а я розумію, що готова залишити його у себе. Хтось так жорстоко викинув його на узбіччя дороги… Це ж будь-якої миті автомобіль міг збити… 

Коли прибуваю до клініки, беру на руки кошеня разом із пледом і несу до входу. Там передаю його в руки лікаря, а сама чекаю в коридорі. Годинник, що висить на стіні, показує половину дванадцятої, але я не готова залишити цю крихітку тут, тому залишаюсь. 

Сідаю на диван, і дівчина на рецепції пропонує мені каву. Звісно ж, не відмовляюсь. Роблю ковток і помічаю, як всередину заходить Адам. Наші погляди зустрічаються, і я ніяковію. 

Просто згадую, як виглядаю, і дивлюсь на свої брудні туфлі. Знімаю їх і продовжую сидіти боса. 

Адам наближається, знову знімає з себе піджак і кидає мені на плечі. Цього разу не відмовляюся. Так значно краще. 

— Не думав, що ти полізеш у кущі, щоб врятувати кошеня, — заявляє, дивлячись перед собою. 

— Чому? У твоїх очах я — безсердечне стерво? — питаю прямо. 

— Це трохи занадто. У моїх очах ти розбалуване дівчисько, яке не розуміє, що відбувається навколо і скільки небезпек несе цей світ. 

— Ну спасибі, — фиркаю, але зовсім не ображаюсь. Мабуть, такою я і була ще два роки тому, але зараз ситуація трохи змінилася. 

— Пробач, — Адам дивиться на мене, а я — на нього. Всього кілька секунд, але мені приємно, що в його погляді є трохи тепла. 

— Ти маєш повне право сказати свою думку, тому не вибачайся, — кажу. — Я дійсно не знала, хто такий Ельдар. Обіцяю більше не бачитися з ним. А щодо всього іншого… Не варто судити людину по тому, що було колись. Бувають різні ситуації й не завжди від нас щось залежить. Я намагаюсь жити так, щоб відчувати себе хорошою людиною. Не завжди у мене це виходить, але я стараюсь. 

— У тебе виходить, — голос Адама трохи дивний. Він м'який і приємний, але мене чомусь більше не пробирає. Можливо, я змирилася, особливо після того, що між нами було? 

До нас виходить лікар, тому забуваю про Адама та слухаю його. На щастя, з котиком усе добре, але до завтра його залишають тут, щоб помити та привести до ладу. Обіцяю завтра його забрати та сплачую всі послуги. 

Коли настає час їхати додому, беру в руку туфлі й босими ногами йду до виходу. Адам помічає це і несподівано підхоплює мене на руки. 

— Що ти робиш? — питаю розгублено. 

— Не хочу, щоб ти поранила ноги або захворіла, — заявляє. Він впевнено несе мене до автомобіля, а я торкаюсь пальцями його плечей і ніяковію. 

Сьогодні Адам трохи інший, та й я не така, як завжди… Мені подобається те, що він поряд, але я розумію, що це нічого не змінює.

Адам саджає мене в салон автомобіля, а я повертаю йому піджак. Сухо прощаємось, і я їду додому. Сьогоднішній день був дуже довгим. Мені кортить якнайшвидше прийняти душ і лягти спати. 

Наступного ранку прокидаюсь повна сил та енергії. Вмикаю телефон, який, повернувшись вчора, навіть з сумки не дістала, і починають сипатись повідомлення від батька та Злати. 

Поки готується кава, набираю Злату. Розмову з татом вирішую відкласти на потім. Я ще не готова з ним говорити. 

— Ми хвилювалися, — говорить подруга. — Герман розповів про те, що сталося вчора. Сабі, він не те мав на увазі… 

— Злато, я знаю свого тата, — кажу стримано. — Зрозуміло, що йому було краще, коли я жила в Англії. Як то кажуть, на одну проблему менше.