Розділ 8

Сабіна

Повернувшись додому, одразу йду в душ. Знімаю перуку, сукню, білизну і переступаю поріг душової кабіни. Перед очима яскраво проносяться кадри минулої ночі — і мурашки покривають шкіру. 

Мабуть, я ніколи не зможу її забути. Та й не думаю, що треба. Нехай залишається у моїй пам’яті найкращим спогадом, адже повторення цієї ночі точно не буде. 

Після душу лягаю спати. Тільки-но голова торкається подушки, свідомість просто вимикається. Безсонна ніч таки далася взнаки.

А от прокидаюсь різко — від дзвінка телефону. Все ще сонна, відповідаю, не дивлячись на екран, а коли чую голос Ельдара — завмираю:

— Я тебе розбудив? — питає спокійно.

— Нічого. Я й так весь день проспала, — кажу і сідаю. — Ти щось хотів?

— Зустрітися. Повечеряємо разом? — питає. 

— Не знаю, — замислююсь. А може, не варто відмовлятися? Ельдар здається мені нормальним чоловіком, а вечеря з ним може допомогти перемкнутися трохи й не думати про Адама. — Можна…

— Я тебе заберу? — цікавиться.

— Не треба. Я сама приїду, куди скажеш, — відповідаю. 

Ми домовляємось зустрітися в ресторані через годину. Вирішую одягнути сукню, не таку розкуту, як вчора, але теж коротку та доволі сексуальну. 

Їду в ресторан, але зовсім не очікую побачити там Адама. Коли я говорила, що він мене переслідує, чи то доля наче насміхається з мене — не брехала. Це дійсно так! Якого біса з усіх ресторанів міста він обрав саме той, де буду я?!

Я розуміла, що Адам не зрадіє, коли побачить мене з іншим чоловіком, і зовсім не тому, що ревнує. Він влаштував цілий концерт і вирішив на очах у всіх забрати мене звідти. А ще я зрозуміла, що між чоловіками є щось погане. Вони явно ненавидять один одного. 

Адам назвав мене дурепою, і це стало останньою краплею. Я не втрималася і вдарила його по обличчю. Зовсім не шкодую про це. Як на мене, Адам надто багато на себе бере. Це явний перебір з його боку. 

— Кім — ворог твого батька, — цідить Адам. — Ти ж розумієш, що я маю сказати Герману, з ким проводить час його донька! 

— Роби, що хочеш! — випалюю. — Ти ніколи не рахувався з моєю думкою. 

— Я не хочу, щоб ти постраждала, — говорить більш стримано. — Як ти цього не розумієш? 

Я дійсно не розумію. Адам для мене як закрита книга. Таке відчуття складається, що він робить усе мені на зло. Можливо, не так все погано з Ельдаром, але Адам зробив з цього трагедію. 

— Я поїду краще, — кажу і сідаю у свою машину. Бачу Ельдара на сходах біля ресторану. Він стоїть, сховавши руки в кишені штанів, і не зводить погляду з мого автомобіля. 

Найбільше не хочу, щоб мене вплутували у справи дорослих чоловіків. Якщо Ельдар поганий, я не буду з ним бачитися. Але ж може бути й таке, що Адам перебільшує. 

Їду додому і намагаюсь заспокоїтися хоча б трохи. Та не минає і п’яти хвилин, як мені телефонує батько. Схоже, він уже в курсі останніх подій. 

— Слухаю! — кажу стримано. 

— Я чекаю тебе в офісі! — цідить таким тоном, наче я зробила щось дуже погане. — Вже! 

Він кидає слухавку, а я глибоко вдихаю і видихаю. Ненавиджу ось такі ситуації, коли мене у чомусь звинувачують, а я навіть не розумію у чому. 

Дорога до офісу займає хвилин десять. За цей час встигаю накрутити себе настільки, що в голові виникає думка проїхати до себе, замкнутися у квартирі та нікого не впускати. Та я розумію, що для батька це не проблема. Якщо він захоче мене побачити, то просто виб’є двері, і все. 

Поки піднімаюсь ліфтом на потрібний поверх, знову накриває паніка. Торкаюсь долонею холодної стіни й намагаюсь дихати глибоко. Коли двері нарешті відчиняються, нетвердо ступаю на підлогу і прямую до кабінету батька.

Його помічниця вітається зі мною, а я через шум у вухах навіть не розумію, що саме вона мені каже. 

Відчиняю двері кабінету, переступаю поріг і бачу батька за робочим столом. Він тримає в руках якісь папери, а коли піднімає на мене погляд, я розумію, що він дуже злий. 

— Сідай, Сабіно! — стримано говорить і киває на крісло. Чекає, поки виконаю його наказ, і продовжує: — Звідки ти знаєш Ельдара Кіма? 

— Випадково познайомилися, — кажу. — Я не знала, що ви у поганих стосунках. 

— У нас взагалі ніяких стосунків немає, — цідить тато. — Кім торгує зброєю. Він — наш ворог. 

Від цих слів у мене мурахи шкірою бігають. Хто б міг подумати, що цей чоловік — бандит. Такий гарний, а воно он як… 

— Я зрозуміла, — кажу тихо. 

— Це добре, — киває. — Сабіно, я подумав, що буде краще, якщо ти повернешся в Англію. 

— Кому буде краще? — випалюю сердито. — Хочеш мене позбутися? 

— Я не це мав на увазі… — хмурить брови. 

— Ну звісно! — фиркаю і встаю. Мені зачіпають слова батька. Таке відчуття, що він хоче мене здихатись. — Я почула тебе, тату. Все почула. 

Йду до дверей і відчуваю, що ось-ось плакати буду. Тягну їх на себе і мало не врізаюсь в Адама, який з'являється на порозі.